Генерали імперії

Йому вже йшов 53 рiк, все вiн на той час втратив: владу, сiм’ю i що найважливiше – Батькiвщину. Шкода було i дружини пропащоi, i самого себе. Теж, здаеться, пропащого. Все лишилося в минулому, попереду тiльки неволя, гiрке вiдчуття програшу, чужа йому Москва, чужий цар, в чиiх холопах вiн мае вiк звiкувати, i п’яна жiнка пiд боком – справдi, ворогу такого не побажаеш.

Пропаща дружина, пропаща справа, якiй вiн служив, i сам пропащий. Украiна потихеньку починала засинати в московськiй неволi, по ii мiстах i мiстечках сидiли московськi воеводи, якi й стали справжнiми правителями Украiни, перехрещеноi на Малоросiю… Дожилися.

Рiдний Чигирин лежав у руiнах, Самойлович сидiв у Батуринi та злякано пересилав у Москву листи, що iх з Москви надсилав йому Дорошенко, все ще вiрячи – з останнiх сил вiрячи, – що украiнський гетьман щось-таки може… Марно!.. Гетьман сам доживав останнi своi роки на волi, хоч i пiд наглядом московських воевод, а попереду його чекало ще гiрше вiд того, що випало йому, Дорошенку…

Останнiм часом про Дорошенка нiби забули в Кремлi, та й дяки Малоросiйського приказу не докучали йому, як ранiше – чи набрид вiн iм, чи вони певнi, що вiн уже нiде не подiнеться, вiн уже сидить надiйно в iхнiх силках…

Аж раптом згадали й за нього.

У зв’язку з чим? Вирiшили його подалi вiд Москви запхнути. Восени 1679 року до нього з’явився дяк Бобiнiн (заступник Ларiона Іванова, «опiкуна» його) i повiдомив полонянику новий царевий указ:

– Царевi вiдомо учинилося, що Пйотр Дорошенко терпить скруту в iжi та питвi, а тому, зласкавившись над оним, цар призначае його своiм воеводою у Великий Устюг…

Для Петра Дорофiйовича це було повною несподiванкою.

Яким воеводою? Де той… Великий Устюг?..

Дяк вiдповiв, що од Москви буде 600 верстов, але, поспiшно додав, городок славний, многолюдний…

– Але ж цар обiцяв менi свою ласку…

– Цар i ощасливлюе тебе своею ласкою. Устюг – мiсто вигiдне для кормленiя…

Вiн тодi вiдмовився, назвавши це новим засланням на край свiту християнського, але не минуло й кiлькох днiв, як йому раптом запропонували поiхати… Теж воеводою, тiльки вже у якусь В’ятку.

Хотiв було вiдмовитись – от причепилися зi своiм воеводством! Потрiбно воно йому, як коровi сiдло! – хотiв i… раптом несподiвано для самого себе погодився. Спокусили платнею – 1000 рублiв на рiк. Та й набридло в дякiв Малоросiйського приказу канючити на прожиття. У В’ятцi ж врочили йому сталу платню. І вiн дав добро.