Ольвія

У стiнах видовбували нiшi, де ставили свiтильники, кiлiки для пиття, чашi, посуд. В долiвку часом вкопували амфори для вина, води чи маслиновоi олii.

За кожною землянкою – льох, зерновi комори, цистерни для води, лiтнi печi, всi вони були землянками. Ще далi – ями для смiття та попелу. Все мiсто було земляним. Так жили першi поселенцi, iхнi дiти i внуки. І лише згодом почали з'являтися першi наземнi будинки, храми, господарськi будiвлi, i вже в часи Ольвii мiсто потроху набувало вигляд… мiста.

А навколо нього слалися родючi землi, багатi на трави пастiвники, рiки й лимани були повнi риби, i – безмежна степова далечiнь.

Та ще небо.

Небо, небо, небо.

Високе, дзвiнке, бездонне.

А могутнiй Днiпро-Борисфен так полонив грекiв своею красою i величчю, що ольвiополiти iнодi називали себе ще й борисфенiтами.

Спливали роки, розширювалось, забудовувалось мiсто. Оборонних стiн ще не було – вони з'являться через сотню лiт, i вже полководець Александра Македонського Зопiрiон у 331 роцi до н.

е., який прийде брати штурмом Ольвiю, зупиниться, вражений, перед ii могутнiми стiнами i вежами. Пiсля довгоi осади вiн пiде назад iз своiм 30-тисячним вiйськом, так i не здолавши грекiв. Але стiни з'являться згодом, а поки що беззахисне мiсто торгувало й дружило iз сусiднiми племенами, i дружба та торгiвля захищали мiсто не гiрше мурiв, i в Грецiю йшов i йшов скiфський хлiб.

Мiсто було названо Ольвiею, що в перекладi зi старогрецькоi означае «щаслива», «щасливе мiсто».

І попливли звiдтодi роки та роки.

У тi часи, про якi йде мова, найбiльшу владу в мiстi мав архонт. Вiн не тiльки керував колегiями, а й мiг скликати в разi потреби народнi збори. Одним iз крутих владик мiста був тодi Родон – батько Ольвii, немолодий, скупий на слово, з важким характером. Син i онук гончарiв, вiн так зумiв утвердитись, що народнi збори його единого переобирали щороку, i вiн десятки лiт лишався архонтом. Його вицвiлi сталистi очi нiколи не знали спiвчуття чи жалю i визирали з-пiд насуплених кущуватих брiв, мов наконечники смертельних стрiл.

Нелегко було з ним городянам. «Не архонт, а камiнь», – говорили про нього. Але за справедливiсть, якою вiн незмiнно вiдзначався на посту архонта, за пiклування про полiс, за чеснiсть i ненависть до зради й пiдлоти його поважали, йому вiрили. Таким i мусить бути архонт: чесним, справедливим, але рiшучим i безжалiсним, як того вимагатимуть обставини дикого Причорномор'я.