Ольвія

Одна була сподiванка: чоловiк награбуе чужого добра, заживуть вони тодi… Тим, чиi босi, посинiлi ноги стирчать з-пiд брудноi, закривавленоi повстi, не повезло. Вони вже на тiм свiтi, у бога Папая. Нiхто не мае смутку, що своi загинули. Така iхня доля. Живi добром чужим хвалилися, поживi багатiй радiють. Їм пощастило, здорово поталанило… Ляскають батоги, бредуть чужi племена у скiфську неволю. Жiнки, дiти, пiдлiтки. Вiднинi вже раби. До скону лiт своiх невiльники. Худоба!

У деяких кочовикiв з мiшкiв бiля сiдел визирають зляканi, заплаканi личка… Виростуть дiти у скiфському краi, забудуть матiр свою, i край свiй, i мову свою – слугами поневолювачiв стануть.

Звiрами виростуть, жалю не матимуть, i колись, разом iз своiми жорстокими господарями, нападатимуть на каллiпiдiв, нищитимуть своiх, край свiй спустошать i вогнем спопелять.

Розоривши каллiпiдiв, Тапур звернув з пiвнiчного напрямку i пiшов за Борисфен. Там, на схiд од Борисфену, i починаеться край кочовикiв, його, Тапурiв, край.

Ще цiлих десять днiв рухалось Тапурове вiйсько iз здобиччю, заповзаючи все далi i далi в глиб степiв, аж доки не посунуло цiлиною.

Хоч i лишали позад себе слiди, але вони швидко заростуть, загубляться у травах, зникнуть, як на днi зеленого моря.

Степ, степ, степ…

Безмежний, неосяжний, для чужих – небезпечний, для своiх – рiдний. І Тапур наче змiнився, наче пробудився пiсля сну. Аж розквiтло його засмагле лице, зробилося привiтним, мовби добрим. Випроставшись у сiдлi, вiн вдихав на повнi груди сухе степове повiтря, мружив очi… Чи нахилившись з сiдла, зривав кущик полину, розтирав його мiж пальцями, вдихав гiркий i терпкий присмак.

Сте-еп… Його, Тапурiв, степ озивався до нього полином, тим полином, дух якого не можна забути доти, доки живеш на бiлому свiтi. Нема для степовика бентежнiшого запаху, анiж запах полину. Коли скiф вирушае в далеку дорогу, то бере iз собою пучечки сухого полину i там, в чужих краях, вдихне степове зiлля i нiби вдома побувае. А воiну, котрий помирае вiд ран, дають наостанку понюхати полин. «Щоб i на тiм свiтi, – кажуть йому, – степ свiй не забував».

Мружачись до сонця, Тапур iз посмiшкою на губах мчить до бiлоi кибитки, що везе його великий скарб, i яку пильно охороняе вiдбiрна сотня.

«Людоловом мене обiзвала, – думае вiн про свою полонянку i тiшиться подумки. – Ха! Я i е людолов, бо я – володар степу. Умiю коней ловити i людей умiю ловити. Бо тiльки сильний стае людоловом, а слабак – рабом.