Ольвія

Вершники, озброенi луками, списами й акiнаками, з повними сагайдаками стрiл, зненацька вигулькували, наче з-пiд землi вихоплювались, з гиком i свистом, тупотом копит налiтали на кочовища каллiпiдiв, налiтали навально, раптово, що нiхто й опам'ятатись не встигав… Старих клали на землю стрiлами, давили кiньми – кому старi дiди потрiбнi? – молодих в'язали, спустошували кожну кибитку, вантажили повозки своi каллiпiдським добром i, женучи поперед себе жiнок, молодь, гурти худоби i табуни коней, зникали так же миттево, як налiтали.

Трупи забитих навiть охолонути не встигали, як убивць уже й слiд розвiявся… А над зруйнованими кочовищами, над теплими ще трупами вже кружляе степова галич… Галич завжди злiтаеться туди, де лютуе скiфський бог-меч Арес!

Три днi «гостювала» у каллiпiдському краi тисяча Тапура, а каллiпiди те гостювання вiк не забудуть. Ще й майбутнi поколiння дiтей своiх жахатимуть: «Дивися, примчить кочовик, схопить тебе!» А втiм, якщо та дитина встигне вирости, перш нiж ii схопить кочовик.

…То вигинаючись, то вирiвнюючись, повзе валка. Скриплять степом повозки з добром каллiпiдським, сунуть гурти худоби та коней, бредуть валки полонених, скачуть обiч вершники, нагаями пiдганяючи каллiпiдiв. Задоволене Тапурове воiнство! Ач як нагаями поляскують! Ач з яким гиком i свистом носяться сюди й туди! Ще б пак! Сьогоднi навiть найбiднiшi повернуться до кочовищ iз добрим збiжжям. Частiше б вождь водив у такi набiги. Собi жону дiстав i нас не зобидив.

Правда, добра каллiпiдського йому перепаде чимало, але ж i воiнам щось лишиться. Ар-ра!..

Вiдкине Ольвiя запону кибитки, дивиться на загони, якi женуть поперед себе гурти чужоi худоби, валки полонених… Тяжко дивитися на те видовисько. Кого розоряе Тапур? Чиiм добром понав'ючували вершники своiх коней? Чиiм добром понабивано кибитки вождя? Адже вiн i без чужого добра багатий. Чи ж мало йому? Невже очi у скiфiв завидющi, а руки загребущi, як про те говориться у степах? Чула, хвалилися скiфи, що набiг був вдалий, добутливий.

«Орлами налетiли, – хизувалися мiж собою вершники. – Каллiпiдськi зайцi й поховатися не встигли, як у нашi пазурi потрапили».

А он з повозки з-пiд брудноi, закривавленоi повстi стирчать ноги, босi, посинiлi… То скiфи убитих везуть, щоб поховати iх у землi своiх предкiв. Виходить, не всi каллiпiди зайцями були, заголосять у степах скiфськi жiнки, заголосять, облiпленi дiтлашнею та бiднiстю.