Ольвія

Ольвiя вiдвела свiй погляд вiд ii помертвiлих очей.

– Я помилувала тебе, але… Степ е степ, i закони для нього не писанi. Хто дужчий, той i трощить костi iншому.

І ледве повернула коня, як орел, змахнувши крилами, знову впав жертвi на спину, загнав пазури в хребет i, вигинаючи, ламаючи його, нанiс кiлька ударiв дзьобом у загривок…

Трiснули костi.

Востанне, вже не сподiваючись на рятунок, завила вовчиця.

Орел заклекотiв на нiй, вiдчувши свою перемогу.

Тремтячи, сауран вилетiв з балки, й Ольвiя спрагло вхопила свiжого повiтря.

Ще якусь мить позад неi чулося конаюче виття, що переходило у хрипiння, а тодi й воно стихло… Наче захлебнулося.

І знову в степу млява, сонна тиша.

Десь, осмiлiвши, свиснув бабак, йому озвався iнший, налетiв вiтер, зашелестiв тирсою, наче замiтав слiди, розвiював жахне виття вовчицi, щоб i звуку з нього не зосталося у степу…

А в безоднявi неба пливли легенькi бiлi хмаринки.

– Степ е степ… – зiтхнула Ольвiя i пустила коня вчвал.

Роздiл сьомий

А мати не хотiла iти в могилу

Тапур наздогнав ii, i далi вони iхали поряд – кiнь у кiнь.

Валка з полоненими, гуртами худоби й коней вiдстала i тепер сунула позад них на вiдстанi польоту однiеi стрiли.

Був тихий та ясний день, i Ольвiя, замислившись, на мить забула про свое горе, i вiд того стало легше на душi. Дивилася в далечiнь, i здавалось iй, що вона вдома, виiхала за мiсто – розвiятись у степу. Але вiн – Тапур – зненацька нагадав про себе:

– Ти народиш менi сина!

Вiн так i сказав – негадано i без будь-якоi зачiпки: ти народиш менi сина… Вiн, очевидно, думав про щось свое, потаемне, тому й вихопилися в нього отi слова: ти народиш менi сина.

Ольвiя наче зi сну пробудилася i враз повернулася до жахливоi дiйсностi. Насторожено перепитала:

– Тапур щось сказав?

– Тапур сказав, що дочка грецького архонта народить йому сина.

Це було так просто мовлено й щиро водночас, що Ольвiя хмикнула i засмiялась. Чомусь iй навiть весело стало.

– Забрав мене силою i ще й вимагае сина, – глузливо сказала вона i подивилась на нього карими, вологими од смiху очима.

 – А ще якi бажання в Тапура?

Але вiн був серйозним, надто серйозним i дивився на неi трохи аж зажурено (О люди, невже цей жорстокий, дикий скiф може чогось там журитися?).

– Чоловiк без сина – що лук без тятиви, що птах без крил, – замислено мовив вiн, i таким вона його бачила вперше. – Лук не пустить стрiлу, птах не злетить. Менi потрiбен син.