Ольвія

А чоловiк мешкав у просторiм i свiтлiм андронi. Тут приймав гостей, гучно бенкетував. Сюди вона, законна, не могла й носа поткнути. Туди, вiльно i не криючись, ходила чужа, щасливiша за неi, дружину свого пана. Ходила гетера. А який чоловiк не мав гетери? Що ж то за любов i утiха iз законною?.. Тому для кохання й утiх чоловiк знаходив собi гетеру, котра шлюб називала рабством, а перевагу вiддавала вiльнiй любовi, винам та фiлософським розмовам…

Подумала так гiрко, а вголос уперто вигукнула:

– Як би там не велося у вас i у нас, а твоею я нiколи не буду! Чуеш, кочовику?

– Чую, не глухий.

Дочка грецького архонта ще гарнiшою стае, коли гнiваеться. А я люблю диких, необ'iжджених коней i непокiрних жiнок.

І тут його було зверху!

– Щоб моi очi тебе бiльше не бачили!

І рвучко опускае завiсу в кибитцi, бо не хоче бачити усмiхнене смагляве обличчя молодого вождя кочовикiв. Воно – обличчя того степовика – вабить ii, i це злить ще дужче.

– Людолов!!! – кричить вона у кибитцi. – Хижак!!! Дикун!!!

А вiн, скачучи конем за кибиткою, вдоволено посмiхаеться.

«Моя… Але ще брикаеться. Та – дарма. Коли молодого коня арканом вихоплюють з табуна, вiн брикаеться. Та як не хвицае задки, як не стае цапки, як не кусаеться, а таки його вкоськують, i вузду надiвають, i вудила у зуби сунуть. Ха!..»

І засмагле вилицювате обличчя Тапура з чорною цупкою борiдкою стае рiзким i свавiльним.

Кiнь пiд Тапуром грае копитом, золотi вудила гризучи. Вождь поляскуе його по гарячiй шиi шорсткою, загрубiлою вiд повiддя та рукiв'я меча долонею.

Вiдколи себе пам'ятае, вiн завжди в сiдлi доброго i вiрного коня, бо все життя вiн не просто людина, скiф, а вершник. Кiнний стрiлець iз лука, як iх, скiфiв, називають iншi народи. Що ж, чоловiку, якщо вiн, звичайно, справжнiй чоловiк, якщо вiн воiн, так i подобае бути. То жiнки – лiнивi й тлустi сколотки[5 - Як свiдчить iсторик Страбон, скiфи називали себе сколотами. Слово ж «скiф» означае «блукач», «вiчний мандрiвник».] – з кибиток не вилазять, а по землi ходять тiльки на своiх двох, а мiсце чоловiка – сiдло надiйного коня. І так вiн за життя звикаеться з конем, що iнодi йому здаеться, що кiнь i вiн – то одне цiле, що вiн i народився конем та людиною водночас, що чотири сильнi й невтомнi ноги коня – то його сильнi й невтомнi ноги.

Предки Тапура походили iз прадавнього i войовничого скiфського роду гiппемологiв[6 - Гiппемологи – букв, тi, що доять кобил, назва одного iз скiфських племен.