Ольвія

Гай-гай, як давно то було, тiльки-но бiлий свiт народжувався, а першi скiфи з'явилися у цих степах. І було тодi у степах повно-повнiсiнько диких коней. Куди оком не кинь – всюди табуни, та тiльки не пiдступишся до них – дикi конi, як звiрi, близько до себе не пiдпускають!

Як же вкоськати, як приборкати диких коней? Зле у степах без коней. Як без рук чи без нiг!

От один скiф, його звали Талом, почув, що буцiмто у степу е цариця-кобилиця, повелителька степових коней. Слухаються ii конi, i мае вона Владу над кiньми.

І забаг Тал роздобути оту Владу над кiньми i рiд свiй у сiдла посадити. Тож гайнув вiн на пошуки тiеi царицi-кобилицi. Довго-довго блукав степами, з сил уже вибився, але вперто йде i йде. Бо сказав своему роду: без Влади над кiньми я не повернуся! А був вiн упертим i коли чого хотiв, то не шкодував i себе. От дiйшов вiн до Глибокоi балки, на днi якоi бiг струмок. Там i жила цариця-кобилиця. Глянув на неi Тал – волосся йому на головi сторч стало. Голова у бiлоi кобилицi – жiноча, а все решта – як у коня. Коли мчала степами цариця бiлих коней, то земля двигтiла i гул такий iшов, що птицi з неба од того гулу мертвими на землю падали. Балки та яри у степах – то слiди тiеi царицi-кобилицi, то вона пiд копитами своiми iх полишила.

– Чого тобi, скiфе? – сердито питае та цариця. – Як ти смiв на моi очi з'являтися?

Тал поборов страх, вклонився i каже смиренно:

– О велика i грiзна царице степових коней! Славна мати-кобилице роду конячого, прохаю тебе i увесь наш скiфський рiд прохае: дай нам Владу над кiньми, бо не хочуть нас слухатися конi, а пiшому у степах кепсько жити!

Тупнула цариця одним копитом – дрож по землi пiшла!

Ледве Тал на ногах утримався.

Тупнула цариця другим копитом – земля загойдалася…

Заiржала цариця – трохи було не оглух Тал.

І все ж вiн не вiдступив, вистояв перед царицею-кобилицею, а та блиснула вогняними очима i питае:

– А нащо тобi i твоему роду скiфському Влада над кiньми?

– Хочемо коней приручити i мати iх за вiрних помiчникiв, – одказуе Тал.

 – Тяжко скiфам без коней у степу жити. Нiг не вистачить степами бiгати.

Як заiрже враз цариця усiх коней, аж вогонь iз нiздрiв пiшов, аж трава полягла й обгорiла.

– То ви хочете вiльних коней у роботу запрягти? Вудила iм у роти повставляти? Не дам я вам Влади над кiньми! Йди геть, нерозумний скiфе, доки ще живий!

Позадкував Тал i кинувся тiкати, радий, що цариця-кобилиця хоч живим його вiдпустила. І на тому спасибi.