Ольвія

– А де твоя мати? – запитала Ольвiя, коли вони, спустившись з могили, помчали рiвниною до вiйська.

– Не знаю, – неохоче вiдповiв вiн. – Напевне, десь блукае у свiтi предкiв. Коли помер вождь, мати, а вона тодi була молодою та гарною, мусила iти за ним у свiт предкiв. А iй дуже хотiлося жити тут, у бiлому свiтi.

– І… що?

– Утекла. Вона виявилась боягузкою. Злякалася, що iй залiзним цвяхом проб'ють лоба i покладуть у могилi поруч з Ором. Щезла вночi. Куди вона хотiла тiкати – не знаю. Знайшли ii через три днi.

Точнiше, знайшли те, що лишилося од неi. Їi пошматували вовки. За те, що не захотiла iти з вождем у той свiт. Вона й пiшла у той свiт, але без почестей. Кiстки ii й досi десь валяються у степу.

– Як ти смiеш так… про свою матiр? – вражено вигукнула Ольвiя. – Невже ти такий… жорстокий? Байдужий до чужого горя?..

– Мати порушила закон предкiв, – вiдмахнувся вiн вiд ii слiв. – Вона не захотiла йти за своiм чоловiком у той свiт. От за це ii вовки й покарали. Тiльки й того.

Ольвii здалося, що в ту мить над степом пролетiла шквиря – i все тiло ii взялося наче кригою.

«Я теж… стану дружиною скiфського вождя, – мигнула розпачлива думка. – Що як раптом з Тапуром… Або у сутичцi загине… Невже й менi проб'ють цвяхом чоло i кинуть мене у яму?..»

Яким пiдступним, страшним i жорстоким видався iй у ту мить скiфський степ!..

Роздiл восьмий

Правнуки Тала

Кожний вiльний скiф спершу навчиться iздити на конi, а вже потiм – ходити. Так було споконвiку, звiдтодi, як хитрий Тал здобув скiфам Владу над дикими кiньми.

І так буде завжди, допоки скiфи житимуть у цих степах.

Про це, iдучи верхи у головi свого вiйська, спiвав Тапур.

Скiф не чекае готовоi пiснi, вiн сам ii, залежно вiд настрою, творить i спiвае. А спiвае про все, що побачить у степу. Їде собi, похитуеться в сiдлi, дорога довга, рiвнини одноманiтнi, тож вершник i спiвае… Пролетiв орел над степом, скiф спiвае про орла, який пролетiв степом, шмигнула зеленою травою руда, аж вогниста, лисиця, скiф i про лисицю вогнисту у зеленiй травi заспiвае.

Про що думае – те й спiвае. Що на серцi мае – про те й спiвае. Радiсть – спiвае, гнiв – спiвае, удача – спiвае, невдача – теж спiвае… А Тапур про коней любить спiвати, бо конi для скiфа – то все. Бо скiф без коня, що степ без сонця, земля без дощiв. Пiшки далеко не пiдеш у степу, на сусiднi племена за здобиччю i рабами без коня не нападеш, i битися пiшому – не те, що верхи… А колись у скiфiв не було коней.