Ольвія

– Але ж чому вони з тобою так вчинили… страшно?

– А хто я така, щоб зi мною панькатись? – байдуже перепитала слiпа i сама собi вiдповiла: – Рабиня… А рабиня – не людина. І навiть не собака. Гiрше.

– Але за вiщо?

– Не знаю… Я iм зла не чинила.

– О боги!.. І тобi було дуже боляче?

– Раби болю не вiдчувають, – зiтхнула Мiлена. – Вони i е самий бiль. Аж до смертi. А смерть добра, милостива.

– Що ти говориш, Мiлено?

– Смерть позбавить нас, рабiв, болю i мук. Тому вона добра, i я чекаю ii з радiстю.

– Невже ти не боiшся смертi?

– Смерть – то е плата за життя, – одказала рабиня, i Ольвii здалося, що за слiпою стоiть якась iнша Мiлена, зряча. – Хто народився i жив, той мусить розплатитися за це смертю.

– Дорого, – зiтхнула Ольвiя.

– А життя, господине, ще дорожче, – спокiйно одказала слiпа. – От i плата за нього велика.

– Воно й так… – згодилася Ольвiя. – Але ж i на тiм свiтi люди, кажуть, живуть.

Мiлена помовчала, все так же дивлячись ямками очей поверх голови Ольвii, зiтхнула.

– Чи там живуть – не знаю, а на цiм… живуть. Але не всi. Пани. А такi, як я… – Помовчала. – Для чого говорити, господине?

– А звiдки Мiлена знае грецьку мову?

– Була колись гречанкою.

– Гречанка? – аж зойкнула Ольвiя. – То як же ти потрапила у рабство? Адже нашi закони забороняють вiльних грекiв робити рабами.

– Однi забороняють, а iншi продають.

– Який жах! І хто ж тебе продав?

– Чоловiк…

– О боги! Хай впаде спопеляюча кара на голову такого нелюда, як твiй чоловiк! І за вiщо ж?

– Було, мабуть, за що… – зiтхнула Мiлена.

 – Молоду жону скiфського вождя не повинно дивувати, що ii рабиня слiпа. Скiфи тих рабiв, котрих лишають для себе, для домашнього господарства, ослiплюють. Щоб вони не розбiглися у степу. Хай не турбуеться про те молода жона скiфського вождя. Я й без очей усе можу робити.

І Мiлена заметушилася у шатрi, так легко i так швидко вiднаходила потрiбнi речi, що Ольвiя невдовзi й перестала звертати увагу на ii слiпоту.

Тiльки з сумом подумала:

«Невже i я стану отут рабинею? Не слiпою, а зрячою, але все одно… рабинею… Як це страшно – рабиня…»

– Мiлено?..

– Я слухаю, моя господине.

– Тобi тяжко, що ти… рабиня?

Мiлена мовчала, ворушачи сухими, безкровними губами, зрештою запитала:

– А що таке тяжко?

– Ну… – затнулась Ольвiя. – Це коли нелегко…

– Нелегко… – замислено повторила Мiлена. – А що таке легко? Я не пам'ятаю, щоб менi коли було… легко.