Ольвія

 – Чи цiлi моi табуни? Чи доенi кобили, чи ростуть лошата i лошаки? Чи не пасли чужi племена своi табуни на наших травах? Чи все гаразд у кочовищi?

– Твоi табуни, о великий вождь, хай даруе тобi Папай довгi лiта, множаться, – з поклоном вiдповiв сивий скiф. – Кобилицi доенi, лошата i лошаки нагулюють тiло. А чужi племена пасли своiх коней на твоiх травах. Це були савро-матськi пастухи, котрi переганяли табуни з-за Танаiсу i пасли на травах твого степу.

– Савроматських пастухiв класти стрiлами, а iхнi табуни забирати! – рiзко сказав вождь.

 – Щоб нi один чужак бiльше не посмiв потикатися у мiй степ!

– Слухаю, великий вождь. А в кочовищi все гаразд, тiльки одна пожежа була. Горiли кибитки Олума i Тавлура.

– Гм…

– Олум i Тавлур рятували один одного на пожежi i вiд того зрiднилися. Вони хочуть пити кров побратимства.

– Це – добре. Сьогоднi ж увечерi вони стануть побратимами.

Старий вклонився i вийшов.

Тапур допив кумис i звiвся.

– Менi треба подякувати богу Аресу за вдалий похiд i принести йому жертву.

Ольвiя ж хай лясне в долонi, i до неi прийде рабиня. І виконае будь-яку забаганку.

І вийшов iз шатра.

Залишившись одна, Ольвiя – iй чомусь стало сумно-сумно – ляснула в долонi, i по хвилi до шатра нечутно зайшла стара жiнка у чорному платтi i чорнiй шапцi i застигла, безпомiчно опустивши довгi тонкi руки, що звисали вздовж ii тiла, як перебитi. Але голову вона тримала високо пiднятою, аж занадто пiднятою.

«Рабиня, а така горда, – подумала Ольвiя.

 – Ач, як голову задерла. І вiд чого б то?..»

Тут вона придивилася до ii жовтого, зморшкуватого личка й жахнулась: замiсть очей у жiнки рожевiли двi ямки, наче там запеклася кров… А по лицю видно було, що рабиня, як i Ольвiя, – чужачка. В крайньому разi, не скiф'янка.

– Ти… ти хто така? – чомусь розгублено запитала Ольвiя.

– Рабиня… – глухо вiдповiла жiнка i навiть не ворухнулась, а голову тримала все так же високо, як ii завжди тримають слiпцi.

– Ти не скiф'янка?

– Так, моя господине, не сколотка.

– То хто ж ти?

– Рабиня…

– А звати тебе як?

Жiнка подумала i байдуже вiдповiла:

– Рабиня…

– Але колись же було у тебе iм'я, – наполягала Ольвiя. – Не родилася ж ти рабинею?

– Нi.

– То як тебе тодi звали?

– Мiленою, велика господине.

– А що в Мiлени з очима?

– Викололи…

– Хто?.. – крикнула Ольвiя.

– Скiфи.

– Вони такi жорстокi?

– Не знаю… Люди як люди.