Ольвія

 – Наче тi кiзки…

Дiвчатка затуляли рукавами личка, соромилися, пальцями босих нiг щось малювали на землi.

– От i добре, що ви здоровi, сороки моi.

Ольвiя з подивом вiдзначила, що голос у цього людолова дуже вже нiжний. Вона навiть повiрити не могла, що в нього може бути такий лагiдний i добрий голос батька.

Тим часом вождь розв'язав шкiряну торбину, дiстав iз неi жменю золотих бляшок.

– Це вам, сороки, щоб i ви отак сяяли на сонцi, як цi бляшки!

– Спасибi тобi, батечку!.. – Дiвчатка розхапали золотi бляшки i з радiсними вигуками побiгли у крайне шатро, щоправда, зиркнувши на бiлолицю чужачку.

І навiть встигли показати iй язички: ага, мовляв, нам батько золотi бляшки подарував, ага!..

Роздiл дев'ятий

Слiпа рабиня

І лише тодi завiв Тапур Ольвiю до бiлого шатра, над яким маяли кiнськi хвости.

Усерединi шатро було затягнене блакитним шовком з вишитими звiрами i рослинами, згори, через дiрку для диму, лилося сонячне промiння.

– Тут живе Табiтi – богиня домашнього вогнища, – показав Тапур на попiл вогнища.

 – Вона й оберiгатиме тебе у шатрi. Але ти не печалься, ми, кочовики, довго не засиджуемося на одному мiсцi. Як тiльки не стане трави, я дам знак, слуги розберуть шатра, складуть iх на повозки, i ми покочуемо в глиб степiв, до незайманих трав. Пiд час перекочовок ти житимеш у кибитцi, теж найкращiй. І будемо кочувати вiд кряжа до кряжа, вiд колодязя до колодязя, вiд рiки до рiки, i тобi завжди буде весело. Ми не греки, – закiнчив вiн, – котрi як сiли на одному мiсцi, так i сидять вiками.

– А до моря повернемось? – зiтхнула Ольвiя.

– Тiльки на зиму, адже взимку бiля моря теплiше i снiгу менше випадае. Або й зовсiм не бувае.

Присiли на килим, Тапур ляснув у долонi, нечутно з'явився слуга i наточив iз шкури барана, що висiла бiля входу, двi чашки кумису.

Вручивши iх вождю, слуга кланяючись позадкував iз шатра.

Тапур подав одну чашку Ольвii.

– Випий нашого кумису, i ти вiдчуеш себе справжньою сколоткою.

Кумис був прохолодний, вiн пiнився i приемно тамував спрагу.

– Кожен скiф умiе доiти кобил i готувати хмiльний кумис, але так готувати кумис, як готуе його мiй рiд, нiхто не вмiе! – з гордiстю вигукнув вождь. – Кумис у гiппемологiв найкращий у всьому степу!

До шатра заглянув старий бiлобородий скiф iз гострим гачковидним носом i висохлим, зморшкуватим лицем.

– Що скаже мiй вiрний доглядач кочовища? – уважно поглянувши на старого, запитав вождь.