Ольвія

Вона казала ще i ще… І, як нiколи, радiсно наспiвувала свою улюблену пiсеньку:

Прилетiла ластiвочка

З ясною погодою,

З ясною весною.

Грудки в неi бiлi,

Спинонька чорнесенька…

І мали вони ще двое щасливих лiт.

Неймовiрно щасливих для Керiкла лiт, коли вiн говорив привселюдно про Лiю:

– Моя дорога i едина дружинонька…

Роздiл третiй

У «царствi тiней»

Вiдразу ж за мiстом живих починалося «царство тiней» – некрополь. Останнiй i вiчний притулок невгамовних, веселих ольвiополiтiв.

Ох i багато ж зiбралося iх тут, у мiстi мертвих. У десять разiв бiльше, анiж у мiстi живих!

І зростае некрополь щодень, бо кожного бiлого дня надходить комусь чорна черга: збирайся, прощайся, пора!..

І нiчого не вдiеш, така вже доля людей: iз царства живих переселятися у царство мертвих, до рiдних, до батькiв, до прадiдiв, до пращурiв, до вiчностi. Так було, так е i так буде завжди, покiль сонце в небi сяе. Бо така воля богiв, а тому – що вдiеш? – ольвiополiти проводжали своiх громадян у царство мертвих iз фiлософським спокоем: усi там будемо! Рано чи пiзно, а кожному доведеться ковтнути води iз пiдземноi рiчки забуття i навiки забути бiлий свiт.

А мiсця на тiм свiтi вистачить усiм, тож i зростае некрополь щодень, бо кожного бiлого дня надходить комусь чорна черга, i невмолима Ананке[18 - Ананке (Ананка) – необхiднiсть. Богиня, що уособлюе неминучiсть (грец.).] постукае на порозi своiм страшним посохом: ей, живий! Збирайся, прощайся, пора! Мiсце твое пiд сонцем уже потрiбне iншому, тому, хто з першим криком народження вже вирушае у дорогу життя!

Що ж, пора – то й пора!

І ольвiополiти збиралися, прощалися (як мали час) i вирушали у вiчнiсть.

До «царства тiней» вела Остання путь – широка дорога, по якiй вiками в останню путь проводжали живi мертвих.

До життя одна дорога вела, але як iх багато веде до смертi!

І в «царствi тiней» мов землянi хвилi спинилися i застигли назавжди.

А то ж все безiменнi горбики, горбики, горбики… Горбики над перетлiлими прахами перших ольвiополiтiв, тих, у кого вже i рiднi не лишилося у свiтi бiлому. Бо всi, хто з ними жив – i друзi, i вороги, – всi вже повмирали. А сьогоднiшне поколiння ольвiополiтiв пам'ятае лише близьких та рiдних. Але некрополь оберiгають як священне i вiчне мiсце громадян щасливого мiста.