Ольвія

Чи зрозумiе це полемархiв син? Не просто полемархiв син, а син його побратима, котрого вiн любив як свого рiдного i почувався б щасливим, аби вiн побрався з Ольвiею, аби Ольвiя жила в полемарховiм будинку, а не в шатрi скiфа. Але так сталося… Обставини…

Скiльки минуло часу звiдтодi, як скiфи забрали Ольвiю, вiн не знав. Час для нього зупинив свiй плин. Чи, навпаки, надто швидко плинув… А мабуть, таки швидко, бо здавалося, що Ольвii вже немае цiлу вiчнiсть. Нiколи не думав архонт, що так тяжко доведеться йому без дочки.

Доки вона була поруч, в будинку, вiн якось i не думав про неi, бо вона – була. А тiльки ii не стало… Ох, як йому стало важко. А ще тяжче буде полемарховому сину.

Керiкл розумiе, що вiн, архонт, не мiг iнакше вчинити, а хiба збагне його Ясон? Вiн прийде i неодмiнно запитае: а де моя Ольвiя?..

І полемархiв син прийшов, став перед ним, стиснув кулаки i, дивлячись потемнiлими очима в очi архонта, гнiвно запитав:

– Де моя Ольвiя?..

– Твоя?.. – вчепився за слово архонт, i вiд того стало трохи легше при перших митях зустрiчi.

– Чому це вона твоя? Хiба я тобi вiддавав свою дочку? Чи дарував? Чи брав з тебе викуп за неi, а тодi обманув тебе? У вас було спiльне дитинство, юнiсть, i тiльки. Вона моя дочка, i я…

– Вона – моя!!! – крикнув Ясон, не тямлячи себе. – Самою долею судилась менi!

I архонт незчувся, як у нього вихопилось:

– Так, вона судилась тобi, але… але обставини часом бувають сильнiшi за нас. Обставинами керують боги, а не ми – люди.

– Тiльки не говори менi, архонте, про вищi iнтереси мiста i полiса, про змiцнення стосункiв мiж греками i скiфами.

Менi про це батько гудiв i гудiв. Але то все дарма, серце мое не хоче слухати цих слiв. Серце питае: де Ольвiя?

Архонт похмуро мовчав.

І тодi Ясон викрикнув йому в лице, викрикнув з ненавистю, iз гнiвом, що слiпив його в ту мить:

– За золотi дари вiддав дочку скiфам, архонте?!! За породистого коня?!! Ну, золото, розумiю… А навiщо архонту кiнь? Чи, може, архонт вже й до народу буде з'являтися тiльки на конi? Ах, яка врочиста мить: архонт на скiфському конi в'iжджае на агору, ольвiополiти вiтають свого архонта!.

.

Родон дивився на полемархового сина вражено, з подивом, наче вперше його бачив.

– Твiй гнiв заслiплюе твiй розум, тому ти й верзеш несусвiтне. Але я не гнiваюсь на тебе, я розумiю тебе. На твоему мiсцi я теж так би кричав. – Архонт замовк. – А де Ольвiя тепер? Якби я знав, де вона тепер, де моя дочка, – глянув на Ясона важким, колючим поглядом.