Ольвія

Сiдав на нього юнак i летiв над степами, i крилатий кiнь мчав його, мчав його попiд хмарами, i вже бачив вiн унизу скiфiв… Але в ту мить прокидався…

І розумiв, що все те – задумки з конем – дитяча задумка. Питав у батька про той день, про той останнiй день, коли скiфи забрали Ольвiю. Як вона до них пiшла? Із сльозами чи з радiстю?..

Батько не хотiв того казати, аби не пекти синове серце, але син наполягав, i батько змушений був йому розказувати:

– Скiфи тодi стали табором за мiстом. Примчали i стали зненацька.

Всi переполошилися – тисяча-бо скiфiв! На прудких конях. А вони нап'яли для свого вождя шатро, запалили багаття. Їхнi вершники сюди й туди носилися на рiвнинi, залiтали в мiсто. А потiм iхнiй вождь прислав до архонта сватiв iз багатими дарами, й архонт…

– Не треба далi, – прохав син. – Я й так знаю, що архонт продав дочку за багатi дари, а тепер посилаеться на якiсь обставини…

– Але справдi обставини, – почав було батько, та син знову його спинив:

– Кажу, не треба про це… – Помовчав.

 – Ти розкажи менi, як Ольвiя iшла до скiфiв…

Була вона у скiфському вбраннi: у червоних шароварах, малиновiй куртцi, на головi – башлик, з-пiд якого розсипалося по плечах каштанове волосся…

На поясi – акiнак.

У руках – нагай.

В очах – сльози.

У серцi – вiдчай.

А скiфи пiдiйшли ближче до мiста, щоб належно зустрiти дочку архонта. Тисяча вершникiв стала перед мiстом стiною i чекала ii.

Чим ближче пiдходила Ольвiя до стiни вершникiв у чорних башликах, тим повiльнiшими ставали ii кроки.

А скiфи нiби самi пливли iй навстрiч – бородатi, чубатi, смаглявi, бiлозубi…

Страшнi, незнанi, незбагненнi.

Хижi.

– Ой мамочко… – вихопилося в неi, i дiвчина в розпачi спинилася i навiть було зробила крок назад.

І тодi вiд ольвiополiтiв, котрi ii проводжали, хтось пiдбадьорливо гукнув:

– Не забудь, дочко, прислати нам гiнця, що в тебе усе гаразд. Ми будемо чекати вiд тебе вiстей!

– І сама в гостi навiдуйся!

– Щасливоi тобi дороги, славна дочко архонта!

iй махали городяни руками i посмiхалися, бажаючи щастя.

Ольвiя оглянулась, кивнула городянам, спасибi, мовляв, за добрi поради, витерла рукавом куртки сльози i швидко пiшла вперед.

Вершники розступилися перед нею (в кiнцi довгого проходу, утвореного кiньми, вона з жахом побачила на горбi бiле шатро вождя), i ледве вона ступила у той прохiд i зробила кiлька крокiв, як вершники ворухнулися i зiмкнули ряди. І не стало бiльше Ольвii.