Рогнеда

Вважаеться, що увесь свiт не вартий «того дня, у який була дана Ізраiлю «Пiсня пiсень», адже всi книги святi, а «Пiсня пiсень» – святiша святих». А ось православнi християни тлумачать iнакше: «Пiсня пiсень» описуе любов мiж Богом i людською душею. Існуе навiть постанова V Вселенського собору, яка пiддае анафемi кожного, хто вважае, нiбито «Пiсня пiсень» говорить про кохання мiж чоловiком i жiнкою. І все ж бiльшiсть вважае: «Пiсня пiсень» – це поетичний гiмн саме кохання мiж чоловiком та жiнкою, того кохання, на якому i тримаеться людство, адже доки е любов, доти й буде рiд людський на планетi Земля…

Вважаеться, що саме через велику кiлькiсть жiнок Соломон позбувся прихильностi Бога.

Особливо коли в нього з’явилося багато чужоземок i вiн почав поклонятися якимсь несправжнiм богам чужих народiв i заслужив навiть вiдчуження Бога.

Але це на царя мало вплинуло. Надто був вiн невгамовно-ненаситним i любов iз жiнкою ставив над усе.

Ось як про те написав Олександр Купрiн («Суламiф», глава друга):

«Чего бы глаза царя ни пожелали, он не отказывал им и не возбранял сердцу своему никакого веселия. Семьсот жен было у царя и триста наложниц, не считая рабынь и танцовщиц. И всех их очаровывал своей любовью Соломон, ведь Бог дал ему такую неиссякаемую силу страсти, какой не было у людей обыкновенных. Он любил белолицых, черноглазых, красногубых хеттеянок за их яркую, но мгновенную красоту, которая так же рано и прелестно расцветает и так же быстро вянет, как цветок нарцисса; смуглых, высоких, пламенных филистимлянок с жесткими курчавыми волосами…»

Легенди про великi дiяння Соломона – зокрема, й iнтимнi, – живi й досi.

Сусiднi правителi мрiяли порiднитися з Соломоном i вiддавали йому за дружин своiх дочок.

Жiноцтво таки зiпсувало авторитет еврейському царевi. Його вважали iдеальним правителем, а вiн був не бездоганним, не забороняв поклонiння язичницьким богам, це, власне, й призвело до розпаду його колись могутньоi iмперii.

Соломон не тiльки шлюбувався з iноплемiнницями, але й будував для iхнiх богiв капища i навiть сам брав участь у язичницьких богослужiннях – аби догодити своему численному жiноцтву (а жiнкам, як вiдомо, догодити не просто). Тож цар – а мудрий же був! – час од часу й застерiгав: глядiть, мовляв, не потурайте жiнкам, бо лихо вам, як i менi, буде.