Сини змієногої богині

Дюбрюкса перевели доглядачем соляних озер з трохи бiльшою платнею. Але то аби з голоду не померти.

Павло зiтхнув… Ось тобi й – «ваше благородiе»! Солдат навiть не пiдозрюе, що в «його благородiя» вже другий день бурчить у животi, а вiн мусить приберiгати надалi единий шматок хлiба.

Тiльки й радощiв, що археологiя…

– Ваше благородiе, – урвав плин його думок вiзник. – Яка ото трясця понасипала в степах такi кургани? Робити людям було нiчого, чи що?…

Дюбрюкс здригнувся вiд його голосу i вiдповiв машинально, все ще думаючи про свое:

– Так царiв своiх, вождiв та знатних воiнiв люди в минувшину ховали.

Насипали зверху гробницi кургани, щоб далеко iх було видно. Зокрема, скiфи. Особливо в наших пiвденних степах.

– А-а… царi, – розчаровано протягнув солдат, пожував губами, наче пробуючи почуте на смак, перехрестився i спересердя на коней гаркнув:

– Н-но-о!!! Щоб вас!.. Чули? Царi в тих курганах лежать, а ми товчемося по них, iродовi душi. А в тих курганах, мабуть же, й золота до бiса.

Чув, пасталакали на базарi, що в землi, мовляв, великi скарби заритi.

– Скiфи, коли споряджали своiх владик на той свiт, золота не шкодували…

– Хi-i… мать твою!.. Золото мертвякам! Це ж треба до такого додуматись, га? Чи царевi не все одно, як зотлiвати в землi – iз золотом чи без?

– Видно, не все одно, – зiтхнув Дюбрюкс.

– Еге, царям завжди золота мало – i на цьому свiтi, i на тому… А тут хоч би хто щербатий п’ятак пiдкинув.

Павло Дюбрюкс про таку розкiш, як п’ятак, вже й не мрiяв, роздобути б двi копiйки та купити на них у солдатiв тютюну – страх як хотiлося курити.

Що нiчим свiтити в кiмнатi, Дюбрюкс вже з цим змирився, що по кiлька днiв змушений блукати в степах лише з маленьким шматком хлiба в кишенi – теж. Вже давно не п’е вiн вранцi каву, бодай i без цукру, яку так любить, – немае за що. А ось курити хотiлося немилосердно. Тiльки ж де дiстанеш двi копiйки? Доводиться терпiти.

– А як тi скiфи жили? – не дочекавшись вiдповiдi, запитав солдат i скоромовкою додав: – Коли, звичайно, це не вiйськова таемниця.

– Ось якраз це i е таемницею, – посмiхнувся Дюбрюкс. – Таемницею iсторii. Археологiя, наука така, хоче вiдкрити завiсу, щоб невiдоме стало вiдомим.

Археологiя… Без неi Дюбрюкс i не уявляв свого життя в цьому глухому закутку Росiйськоi iмперii. Не маючи спецiальноi освiти й потрiбних знань, натомiсть вiн мав велику любов до археологii, що стала фанатичною. А загадкова старовина щезала в нього на очах.