Сини змієногої богині

І, перш за все, вiдданiсть своему народовi, друзям – як би ми сказали, однополчанам, товаришам по зброi. Все iнше для них не суть було важливим.

Такi риси у своiх воiнiв шанували всi, увесь народ, а вождi, царi й товариство – в першу чергу. У них батирами вважалися лише тi, хто вбив у бою найбiльше ворогiв чи вчинив якийсь подвиг; такi неодмiнно при всьому народовi (на щорiчних святах влаштовувались ритуальнi танцi й змагання – боротьба, стрiльба з лука тощо) одержували з рук царя чи вождя почесну чащу вина i нахильцi врочисто ii випивали.

І це було найвищою шаною за ратний подвиг. (Коли б у свiтi скiфiв iснувала система орденiв, медалей чи iнших яких вiдзнак й нагород за вiйськовi звершення, почесна чаша чи келих вина, що iх пiдносили при всьому народовi вдатному воiну, прирiвнювалися б, наприклад, до звання героя Скiфii.)

А ще в них над усе цiнувалася дружба – мiцна чоловiча дружба! І, як найвищий ii прояв, побратимство. Коли чужi до того ставали названими братами, товаришами по зброi, по боротьбi, соратниками й сподвижниками, i таке братерство поцiновувалося й шанувалося вище за кровну спорiдненiсть.

Не маеш побратима, i ти вже нiби неповноцiнний. У слов’ян, наших прямих предкiв, теж iснував обряд побратимства для змiцнення дружби i теж прирiвнювався до братерських кровних стосункiв – вiдомо з епосу Киiвськоi Русi. Пiзнiше вiн набуде особливого значення у запорозьких козакiв. «Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш сiчовий звичай!» – вигукував Пантелеймон Кулiш. А корiння слов’янського i козацького лицарського побратимства – у Скiфii. (Недарма ж i нинi дехто вважае украiнських козакiв – е й така думка – прямими потомками скiфiв!)

А здiйснювався скiфський обряд побратимства так: у посудину з вином i кров’ю тих, хто давав клятву на вiрну дружбу (кров брали з пальця правицi) занурювалася зброя – це мiг бути кiнчик меча або акiнака, стрiли чи лезо бойовоi сокири, наконечник дротика чи списа, пiсля чого два побратими, обнявшись, одночасно пили напiй з iхньою кров’ю i побратимство, скрiплене в такий спосiб вважалося – i було насправдi, – до скону вiку мiцнiшим за родиннi зв’язки, адже побратим за побратима, якщо наставала така мить, не вагаючись вiддавав життя.

Оскiльки ж вiйни у скiфiв вiдiгравали ледь чи не сакральну роль у iхньому життi i над усе шанувалися молодецтво, воiнська звага, хоробрiсть та самовiдданiсть, то на цьому грунтi й виник культ бога вiйни, що його символiзував старовинний залiзний меч.