Сини змієногої богині

І, нарештi, чи не найголовнiше лихо-пеня, те, в чому заднiм числом звинувачуються тепер скiфи i вiд чого, буцiмто, рятувалися давнi нашi пращури русичi, приймаючи християнство:

«Скiфськi дiвчата не виходили замiж доти, доки не вбивали власноручно трьох ворогiв, тому добре володiли зброею, були хоробрими вершниками» (очевидно, вершницями? – В. Ч.). Але в чому ж тут полягае кримiнал скiфських дiвчат? В тому, що вони мали вбити бодай трьох ворогiв? Але ж з ворогами нi тодi, нi тепер нiхто не панькався i не панькаеться.

(Як любили повторювати в есересерiвськi часи: якщо ворог не здаеться, його знищують!) Чи кримiнал у тому, що скiфськi представницi прекрасноi половини роду людського мали бути – i були! – хоробрими? Та ще й вершницями? Що добре володiли зброею? Так у тi часи без зброi навiть жiнка не могла ступити кроку. Згадаймо, як у нас ще не так давно пошановувалися – цiлком, мiж iншим, заслужено! – народнi месницi, льотчицi, снайперки тощо!

Так ось. По-перше, християнство на Русi нашiй приймалося не заради того, аби «ПОЗБАВИТИ НАРОД (маеться на увазi – русичiв.

 – В. Ч.) ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (ми теж умiли бути – i були – жорстокими!) – нi i нi! Це б принизило ту воiстину величезну роль, що ii вiдiграло впродовж тисячолiття i нинi вiдiграе християнство у нашому життi, у свiтi нашому слов’янському, а по-друге, це називаеться шукати крайнiх. Валити з хвороi голови на здорову. Скiфи не були анi добрими, анi такими собi бузувiрами у нашому, звичайно, розумiннi цього термiну (як не були такими вже знавiснiлими драпiжниками й харцизяками – вони були дiтьми свого часу i дiяли так, як iм пiдказували, у iхньому розумiннi i традицiях тих часiв, iхнi неписанi закони, звичаi, обставини тодiшнього життя тощо). Тобто скiфи не були жорстокiшими за iншi народи – нi i нi. Людохватство та харцизяцтво – це такi субстанцii, що були властивi в якiйсь мiрi i скiфам теж, i в повнiшiй мiрi усiм тодiшнiм народам – особливо на Сходi, якi ми нинi називаемо стародавнiми. Особливо шкуродерними були тi народи i племена, якi стояли на значно нижчих рiвнях розвитку, моралi тощо. Та й нинiшнi народи – в тiм числi й християнськi, – теж проявляли – i часом ще й нинi проявляють, – дерилюдство, у яке столiття не заглянь, адже вiйни мiж своiми – i мiж християнами теж – не затихали роками в Європi чи на Сходi. (Згадаймо хоча б вiсiм хрестових походiв, що були здiйсненi на Схiд на протязi ХІ – ХІІІ столiть, коли збиралося до ста тисяч учасникiв.