Сини змієногої богині

кiммерiйцiв змiнили кочовi скiфи, i вже у VI ст. н. е. кiммерiйцi як народ не iснували. Принаймнi про них уже немае анi згадки. Щезли в пiтьмi iсторii…

Однi кажуть: та ж не було тебе нiколи на нинiшнiх теренах Украiни, Кiммерiе! Що ж до Геродота, то вiн впевнено вiдповiдае: та нi ж, була вона, загадкова Кiммерiя, але назавжди залишилася оповита млою i хмарами…

Максимiлiан Волошин – поет (i цим, як зауважив свого часу iнший поет, все сказано), тож як поет вiн створив свою, ПОЕТИЧНУ КІММЕРІЮ (мав на те право), а яка вона була реально-iсторична – якщо була? – вiн достеменно не знав.

І не дивно: ми теж досi цього достеменно не вiдаемо. Як не знаемо i того, чи була нинiшня Украiна рiдною краiною – материзною – кiммерiйцiв, а чи це всього лише мiсце iхнього недовгого у нас перебування? Та й чи були вони взагалi, кiммерiйцi, а чи все це – легенди, передання, мiфи, билицi, байки, химерii, iсторичнi фантазii (як писав Пушкiн, «преданья старины глубокой»)?

Очевидно, до кiммерiйцiв також належить згадуваний в «Ілiадi» народ «дивних доярiв кобилиць – молокоiдiв, бiдних i найсправедливiших iз смертних», що кочував десь у Пiвнiчному Причорномор’i, на пiвнiч вiд Троi, вiдразу ж за фракiйцями i мiсiйцями, що «б’ються в рукопашну».

(Пiзнiше «доярами кобилиць» античнi автори називатимуть як кiммерiйцiв, так i скiфiв – Гесiод, Каллiмах).

Ось як про них, загадкових кiммерiйцiв та про iхню не менш загадкову Кiммерiю говориться (найдавнiша згадка) в «Одiссеi» (мандри правителя Ітаки та його прибiчникiв):

Нарештi дiстались ми течiй глибоких рiки Океану.

Там розташованi мiсто й краiна людей кiммерiйських,

Хмарами й млою вповитi. Нiколи промiнням ласкавим

Не осявае iх сонце в блакитi яснiй свiтлодайне,

Чи вiд землi воно йде у зорянi неба глибини,

Чи повертаеться знову до землi й неосяжного неба, —

Нiч лиховiсна там вiчно нещасних людей покривае…

Це Гомер так жахав своiх спiвплемiнникiв, розповiдаючи про клiмат краiни, у якiй буцiмто жили кiммерiйцi, себто про нашу Украiну.

(А втiм, рядок «оповитi млою» досить точно передае той стан, у якому й нинi перебувае в сучаснiй науцi кiммерiйське питання.) Такi характеристики нашого клiмату, що iх наводить Гомер, бiльш пiдiйшли б до описiв клiмату Крайньоi Пiвночi, Заполяр’я, де справдi довгий час не з’являеться сонце, але аж нiяк не до Причорномор’я.

Отож «ноги» клiматичних жахiв ростуть з «Історii» Геродота.

«Описанi землi (скiфськi. – В. Ч.