Тарас Шевченко: сто днів кохання

Павло Енгельгардт утiк одним з перших, кинувши на свого «комiсара» (управителя) слуг, а той… Той не мiг у тiй веремii революцiйнiй дiстати потрiбну кiлькiсть коней, тож багато хто з Енгельгардтових слуг мусили йти в обозi пiшки. І серед них – Тарас Шевченко.

Був кiнець лютого 1831 року, «дорога була тяжка, так що люди, а з ними разом i Шевченко, мусили часто йти пiшки i пiд час тiеi мандрiвки взуття у Т. Ш. подерлося, i вiн терпiв од холоду». На одному чоботi, й без того добре пiдтоптаному, вiдiрвалася пiдошва й швидко геть вiдпала.

І Тарас, щоб не вiдморозити нiг, мусив раз по раз перемiняти чоботи, взуваючи цiлий на замерзлу ногу. Зрештою, це набридло солдатам-конвоiрам, якi супроводжували Енгельгардтових слуг, i один з них, заматюкавшись смачно, вдарив хлопця по шиi…

Дорогою довелося всього натерпiтися, навiть iнодi ночували по тюрмах на етапi, але гнали iх до росiйських володiнь (як казали, до Московщини) чи не пiдбiгом. Мандрiвка була довгою, виснажливою, крiм холодриги дошкуляв голод, i слуги вже ледве-ледве переставляли ноги, доки дiсталися Московщини.

Деяких солдати кинули в дорозi напiвживих.

«На тiм свiтi дiйдете, – сказали iм. – А на цьому – давай, давай!.. Ми не хочемо через вас пiд лядськi кулi потрапляти!.. Женуться за нами ляхи, яко хорти…»

Про ту тяжку мандрiвку, втечу з Польщi до Московii, Тарас згадае у 1838 роцi в поемi «Катерина»:

…шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати!

Знаю його, знаю!

Помiряв i я колись —

Щоб його не мiрять!

Розказав би про це лихо,

Та чи то ж повiрять?

Слуги пана Енгельгарда, втiкаючи з повсталоi Варшави, долали ту тяжку зимову дорогу вже напiвживими. Пан утiкав у гринджолах з халабудою зверху, що захищала його од снiгу та вiтру, та ще й закутавшись у шубу, а ось тим перепадало, кому не вистачило мiсця на возах з панським добром чи й у санях. Як i Тарасу, iм випало втiкати на своiх двох за панським обозом, тож натерпiлися.

Особливо Тарас, взутий в один чобiт. Другий швидко розпався, пiдошва вiдпала i десь загубилася в снiгу, тож чобiт довелося кинути в дорозi, а босу ногу замотувати ганчiр’ям…

Але як не намотуй те ганчiр’я на ногу, як не зв’язуй його мотуззям, воно – чи й багато встигнеш пройти, провалюючись в кучугурах, – сповзае з ноги, його знову i знову доводиться перемотувати.