Тарас Шевченко: сто днів кохання

А доки перемотае, вiдстане вiд обозу, тодi надсилу доводиться, долаючи завiю, наганяти обоз, а доки наженеш, ганчiр’я з ноги знову розмотаеться – кату своему такого не побажаеш… А нога вже так змерзла, червоно-синя, що й не вiдчував ii, була наче дерев’яна, а треба було брести, провалюючись у снiг та долаючи спротив вiтру крижаного, брести й брести, аби не вiдстати вiд обозу й не загубитися в степу, де – чути було – сiроманцi вили… І Тарас брiв снiговими заметами у хвостi обозу панського, брiв iз такими, як i сам, бiдолахами, яким не дiсталося мiсця на санях чи на возах… Брiв, кваплячись i пiдганяючи себе, брiв, як наче куди поспiшав.

А куди квапився, як попереду все та ж неволя панська. Але ж квапився. Як наче попереду змученого, напiвроздягненого, в одному чоботi чекало його щастя чи й воля-воленька. Брiв у снiгову хвищу, у якiй, здавалось, i свiт бiлий потонув, i бачив попереду в тiй хвищi, у снiговii тiм, ii, Дуню свою любу. Де й сили бралися, коли в тiй завiрюсi бачив попереду чорнобривку… Вiдвертаючись вiд поривiв вiтру зi снiгом, намугикував пiсню, що наче прилипла до нього в дорозi:

Козак од’iжджае,

Дiвчинонька плаче:

«Куди iдеш, козаче?

Козаче-соболю,

Вiзьми мене iз собою

На Вкраiну далеку!».

І здавалось йому, що вiн уже не козачок у пана, а – козак, вiльний воiн, який у похiд зiбрався. А за ним плаче Дуня, благаючи i ii взяти з собою… І вчувалось йому, що вiн питае ii:

Дiвчинонько мила,

Що ж будеш робити

На Вкраiнi далекiй?

А вона йому вiдповiдае:

Буду хустки прати,

Зеленого жита жати

На Вкраiнi далекiй.

…Дуня прибiгла до нього, як вiн уже ладнався втiкати з панським обозом iз Варшави. Прибiгла сама не своя, збуджена, розпашiла, оченята сяють. Вiн ледве впiзнав ii (вона теплою хусткою була закутана), бо ще не бачив ранiше такою Дунечку свою.

– Що з тобою? – стривожено вигукнув, забувши в ту мить, що нинi твориться у Варшавi, i що сам вiн з паном та його обозом збираеться втiкати в Московщину.

– Тарасику, вiтаю! Польща пiднялася з колiн! Польща йде за волю на битву святу i праведну! Геть руських окупантiв з Польщi!

І тут вона, збуджена не в мiру, придивившись до нього, нарештi все збагнула i наче аж згасла.

– Вибач, я забула, що ти руський i зiбрався тiкати зi своiми з Варшави.

– Я не руський, – буркнув вiн. – Я з Украiни.

– Що ii теж руськi поневолили. Кидай своiх панiв i йди до нас.