Тарас Шевченко: сто днів кохання

Будемо разом за волю боротися – я для Польщi, ти для Украiни…

– Твоi ляхи, – сердито кидав iй у лице, ще мить тому таке йому любе i рiдне, – ще ранiше руських нас поневолювали. Не згiрш руського царя.

– Але нам все одно треба бути разом.

Через роки, вже на засланнi в Орськiй фортецi, вiн, згадавши останню свою зустрiч у Варшавi з Дунею, напише вiрша «Полякам»:

Ще як були ми козаками,

А унii не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

В садах кохалися, цвiли,

Неначе лiлii, дiвчата.

Пишалася синами мати,

Синами вольними… Росли,

Росли сини i веселили

Старii скорбнii лiта…

Аж поки iменем Христа

Прийшли ксьондзи i запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз i кровi,

А сирот iменем Христовим

Замордували, розп’яли…

Поникли голови козачi,

Неначе стоптана трава,

Украйна плаче, стогне-плаче!

За головою голова

Додолу пада. Кат лютуе,

А ксьондз скаженим язиком

Кричить: «Te Deum! Алiлуя!.

Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситii ксьондзи, магнати

Нас порiзнили, розвели,

А ми б i досi так жили.

Подай же руку козаковi

І серце чистее подай!

І знову iменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

…На прощання вона припала до нього, зазирнула йому в очi, рвучко, зiтхнувши, вiдiрвалась од нього i миттево зникла у снiговiй завii…

Назавжди. Через роки до нього якось дiйдуть чутки, що буцiмто Дуня пристала до повстанцiв, якi виганяли з Варшави, а потiм i з усiеi Польщi руських окупантiв; у своему загонi була свiтлою зiронькою, спiвала повстанцям веселi пiсеньки, а здебiльшого готувала iжу, прала iм, латала одяг i казали, надихала iх на подвиги.

Буцiмто вона й наклала головою в одному з походiв, але Тарас тому не повiрив. Такого – щоб Дуня пiшла з цього свiту передчасно – бути не могло. Такi, як Дуня, невмирущi. Це ж любов його, а любов – завжди вiчна.

І скiльки вiн тодi, спотикаючись i падаючи, брiв у панському обозi, стiльки й бачив попереду Дуню, яка зiронькою ясною йому свiтила i манила його. То як вона могла загинути? І Тарас вiрив, що вона з ним. Завжди з ним.

І в снiговiй завii вiн питав ii:

Дiвчинонько мила,

Де ж будеш спати

На Вкраiнi далекiй?

А вона йому в тiй завii вiдповiдала:

В степу пiд вербою,

Аби, серце, iз тобою

На Вкраiнi далекiй.