Тарас Шевченко: сто днів кохання

І вона, проста селянська дiвчина, навiки увiйшла в iсторiю украiнськоi лiтератури – навiть так! – як перша любов Його. В 1847 роцi, на засланнi в Орськiй фортецi, згадуючи свое дитинство, село, Поет напише рядки, що потiм стануть знаменитими:

Менi тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом…

(На в’iздi до села Шевченкового – колишня його Керелiвка, потiм Кирилiвка – вiн стоiть, бронзовий пастушок iз бронзовими ягнятами. Але чому скульптор не поставив i ii бiля нього, Оксаночку його? Господи, яка несправедливiсть!) Там, як вiн пас ягнята, i сталася з ним пригодонька, зав-дяки якiй вiн i спiзнав перший дiвочий поцiлунок.

Пiсля свiтлого, майже молитовного настрою, що раптово завiтав до нього, – «Менi так любо, любо стало…» – в душу маленького пастушка посунула похмура дiйснiсть. Зненацька з’явилися почуття самотностi, сирiтства, безпросвiтностi й безнадii… Хоч криком кричи! Вiн наче прокинувся вiд золотого сну i село йому здалося почорнiлим, а Боже небо голубее враз помарнiло… Глянув Тарас на ягнята – не його ягнята.

Обернувся на хати – нема в нього хати.

Не дав менi Бог нiчого!..

І хлинули сльози,

Тяжкii сльози!..

А далi подii розвивалися так. «При самiй дорозi», недалеко вiд пастушка дiвчина «плоскiнь вибирала».

Та й почула, що я плачу.

Прийшла, привiтала,

Утерла моi сльози

І поцiлувала…

І – поцiлувала.

Мабуть, за все свое дитинство не був вiн таким щасливим, як у мить, коли спiзнав перший дiвочий поцiлунок.

Через багато лiт зiзнаватиметься, що пiсля того поцiлунку все змiнилося – як за помахом чарiвноi палички.

Неначе сонце засiяло,

Неначе все на свiтi стало

Мое… лани, гаi, сади!

І ми, жартуючи, погнали

Чужi ягнята до води…

І все-таки в Поета то було не просто дитяче захоплення бiдного хлопчика-сироти, який не мав нi ласки, нi затишку, то була в нього Любов. І дослiдники його творчостi справедливо назвуть те керелiвське дiвчатко Шевченковою Беатрiче, так часто вiн використовував у творчостi ii гарне iм’я.

В дитинствi, справдi нужденнiм i горьованiм, вона була його зiркою.

Павло Зайцев у своiй працi «Життя Тараса Шевченка» слушно напише:

«Серед вражень раннього дитинства, що мiцно вирiзьбилися в душi прийдешнього поета, було одне дуже яскраве, згодом поглиблене пiзнiшими споминами й переживаннями: це була його нiжна приязнь iз сусiдчиною дочкою-ровесницею – маленькою кучерявою Оксаночкою Коваленкiвною.