Тарас Шевченко: сто днів кохання

На третiй день вiн був дуже сумний i розповiв Чужбинському про свое захоплення. Та родина виiхала вже в село. Дiвчина ж була за когось засватана, i у вереснi мало бути весiлля. І Шевченко про неi скоро забув.

Але до однiеi особи поет повертався тричi. «Славна молодичка, – казав вiн приятелевi, – i така приемна, що, здаеться, й забудеш, а побачиш, то знову тебе тягне».

Шевченко, писав Чалий, любив жiнок жвавих. І вкотре повторював: «Щоб пiд нею земля горiла на три сажнi».

Що ж до Івана Сошенка, свого друга-приятеля, який стiльки зробив для нього, то Тарас Шевченко таки помирився з ним – щоправда, пiсля того, як покинув Амалiю, вони й далi залишилися щирими друзями.

Як склалася подальша доля прегарненькоi, щедроi на любов нiмкеньки Амалii – невiдомо.

Іван Сошенко невдовзi переiде до Нiжина учителем калiграфii та малювання в мiсцевiй гiмназii, а 1846 р. перебереться до Немирова на таку ж посаду. Малюватиме портрети вiдомих людей тамтешнього краю, врештi, закохаеться у свою ученицю Марцелiню Тимофiiвну.

Щось там у нього не склалося в Немировi – тамтешнiй директор виявився самодуром, – Іван Максимович переiде до Киева i двадцять рокiв викладатиме у Другiй киiвськiй гiмназii.

Сошенко був щасливим чоловiком i гарним батьком. Але роки тихо й непомiтно брали свое. У 1876 роцi вiн повiз своiх онукiв до Черкас, звiдти збирався заiхати в Богуслав, але, дiставшись до Корсуня, вiдчув свiй кiнець. Впав на ходу i на сiмдесятому роцi життя вiддав Богу душу – це трапилося на березi рiчки його дитинства Росi.

Умер проiздом.

Корсунь – спав байдужий,

що десь сьогоднi, вчора чи торiк

умер проiздом сивий i недужий

якийсь старий, самотнiй чоловiк.

Так написала Лiна Костенко про кiнець цiеi незвичайноi людини, доброi та святоi.

Крiм усього, вiн був талановитим живописцем, автором портретiв, жанрових картин з життя украiнських селян, а також пейзажiв.

Був таким же талановитим педагогом.

Його твори зберiгаються в Киевi, зокрема в Киiвському музеi Т. Г. Шевченка. Але найбiльшим подвигом його життя, що зберiг його iм’я для нащадкiв, була зустрiч у Лiтньому саду з Т. Г. Шевченком. Вiн увiв його в петербурзьку Академiю мистецтв (про це навiчно зафiксовано в енциклопедiях) i сприяв викуповi з крiпацтва, допомiгши йому здобути волю, а це чи не найзначнiше, найвеличнiше, що може людина принести iншiй людинi.