Тарас Шевченко: сто днів кохання

До кiнця своiх днiв у цьому свiтi Іван Сошенко зберiгатиме в душi як найбiльший свiй скарб слова Тараса Шевченка, мовленi до нього, коли вони пiсля деякого непорозумiння (як мiж ними пробiгла чорна кiшка), що ледь було не переросло у чвари, та вони помирилися з iнiцiативи Тараса Шевченка.

«Тебе, Йване, – скаже йому тодi Шевченко, – менi послала сама Добра Доля, а нiмкеню Амалiю послав нам вiн, рогатий. Бiс, одне слово. От чому ми й посварилися на якийсь час. Я, охолонувши до неi та прозрiвши, викинув ii зi свого свiту, в ньому залишився лише ти, брате мiй, посланий менi самою долею.

Таких, як Амалiя, зваблива кралечка-пустунка, багацько, а таких, як ти, Йване Сошенку, один-единий. І завжди перед моiми очима буде Лiтнiй сад у Петербурзi, свiтла нiч i ти бiля мене…»

«Виходить, я недарма жив, якщо Доля, сама Доля послала мене Тарасовi», – так пiдсумуе свое життя Сошенко на шiстдесят дев’ятому роцi свого буття.

– Така зваблива Амалiя – мрiя кожного парубка, хто заперечить. Але чоловiче братство – вище коханок. Тож будьмо братами, Йване.

– Будьмо братами, Тарасе!..

І вони обнялися, наче зустрiлися пiсля довгоi-довгоi розлуки…

І все було би добре, що так добре скiнчилося, i Тарас не втратив свого старшого друга, побратима-наставника, але… Але все одно мав якийсь неспокiй у душi, наче порожнечу, що там раптово виникла. Наче зi зникненням Амалii щось обiрвалося, наче вiн, вiдцуравшись нiмкеньки, щось таки втратив, i втратив близьке й значне, що бринiло в його душi цiлющою снагою.

І дедалi частiше в тi днi вiн намугикував-наспiвував свою улюблену пiсню, наче когось невидимого прохав-благав. Мабуть, так воно й було.

Ой зiйди, зiйди,

Зiронько вечiрняя,

Ой вийди, вийди,

Дiвчино моя вiрная…

Нi-нi та й зiтхав, що не все так добре скiнчилося з Амалiею, чи не поквапився вiн, вiдцуравшись од неi, бо де вiн ще знайде таку звабну i щедру на любов подругу?

Але душа вперто багла iншоi, iншоi, а не такоi, як Амалiя, i вiн замислено намугикував про себе, звертаючись до тiеi, iншоi, ще не знаноi йому:

Ой зiйди, зiйди,

Зiронько вечiрняя,

Ой вийди, вийди,

Дiвчино моя вiрная…

Було тiеi ночi вже далеко за пiвнiч – а може, ближче до ранку, – а вiн усе ще не мiг заснути.

Думи-думоньки не вiдпускали.