Тарас Шевченко: сто днів кохання

Але все ж нам увижалося, як стояли ми на тихiй сонячнiй вуличцi ii дитинства й смакували шовковицею, що не в «Гайдамаках», а о-он там.

Попiд гаем, мов ласочка,

Крадеться Оксана…

«…Чому дороги нашi не зiйшлися?» – спiвають Лiлiя Сандулеса та Іво Бобул, i пiсня iхня щемно вiдгукуеться не в однiй зворушенiй душi, яка теж не знаходить вiдповiдi.

Справдi, чому?

Чому, Оксаночко, чому, адже

Ми вкупочцi колись росли,

Маленькими собi любились…

Гм-гм… Любився Тарасик у Кирилiвцi – щоправда, вже трохи старшим, – не лише з Оксанкою, яку впродовж усього свого життя забути не мiг.

Була в нього тодi – чи згодом, – ще одна маленька, але така, як здавалося, велика любов. Справжня-найсправжнiсiнька!

Із Феодосiею.

Тарасик ii звав i Тодосею-Тодоською, i Фесунею, i Дозькою. Те звабливеньке дiвча полонило Тарасика пiсля Оксанки, i вiн, хоч i не мiг Оксанки забути, але захопився ще й Феодосiею.

Ім’ячко ii походило вiд чоловiчого iменi Феодосiй, що означало Бог i дар. Себто Божий дар.

Так йому старi люди казали, i Тарас iз ними погоджувався. Ще б пак. Була вона для нього i справдi як Божий дар, послання самих небес. З нею життя його, хоч вiн i був крiпаком панським, засяяло, наче сонечко в його душi зiйшло, наче сама воля-воленька омрiяна до нього нарештi прийшла. Дивувався: «Феодосiе! І як без тебе жив я досi?…»

Полетiла б я до тебе та крилець не маю:

Феодосiя

Народжений у сiм’i крiпакiв, Тарас у два роки був записаний ще одним iз 17 тисяч селян помiщика Василя Енгельгардта.

Бiографи зазначають, що iсторiя родини Шевченка – трагiчна й типова для покрiпаченого украiнського села – лишилася в рядках Тарасових поезiй: матiр ще «молодую у могилу нужда та праця положила», батько «не витерпiв лихоi долi, умер на панщинi», брати «на панщину ходили, поки лоби iм поголили», сестри «у наймах виросли чужii», сам вiн пiшов «до п’яного дячка в науку»…

«З раннього дитинства життя зустрiло бiдну дитину непривiтно, суворо. Матерi вiн майже не пам’ятав.

До смертi неньки Шевченко не знав горя, але з ii передчасною кончиною у 1823 роцi для нього почалися життевi непереливки, тi незгоди, що переслiдуватимуть його все життя.

Пiсля смертi дружини у Шевченка-батька залишилося п’ятеро дiтей (Микита, Катерина, Тарас, Ірина та Йосип. – В. Ч.). На сьомому роцi життя, втративши батька, залишився Тарас на руках у мачухи разом з двома сестрами: Яриною i Марiйкою – слiпою. Тут уперше пiзнав вiн багато горя.