Олена – вершниця зі списом

 – Як татари могли викрасти сина? Ти ж його ще не народила?… Спи. То тобi увi снi приверзлося…

І захропiв.

А вiн хропе i горя йому мало!

Видовисько, як татари викрадають ii синочка, було таким ясним i вражаючим, що затермосила за плече князя.

– Василiю, годi-бо спати. Татари нашого синочка викрали. Та проснися ж! Хiба ти не чуеш тупiт копит iхнiх коней? Вони Москву захопили, у Кремль проникли, проснися ж! Будемо спасати нашого синочка…

Вона зайшлася плачем i забилася, як у бiсiвському насланнi.

Почали на прохання великоi княгинi звозити до Москви, у Кремль рiзних ворожок, з якими Соломонiя шушукалася та прохала у них ради-поради, як iй, нарештi, ощасливити князя спадкоемцем.

Он князь на неi вже косо позирае… То чи немае у вас, чаклунки-ворожки, баби-знахарки, зiлля такого, щоб вона нарештi завагiтнiла?

– А ти впевнена в цьому, княгине? – озирнувшись, питае стиха ворожка. – Що ти безплiдна, га?

– Так усi кажуть… – розгубилася Соломонiя. – І князь так рече…

Ось тут ворожка й нараяла iй – на свою бiду:

– А ти, княгине, щоб спадкоемця народити, доброго молодця пiдшукай… І спробуй з ним – тихцем, щоб нiхто не угледiв…

Люди князя пiдслухали пораду ворожки, князевi про те донесли.

Василiй так i спалахнув, i велiв тiй ворожцi клiщами язика блудливого вирвати (що й було зроблено).

– А тобi, княгине, ось така моя рада-порада, – князь чи не вперше (а був же до того таким iз нею ласкавим!) на Соломонiю аж визвiрився. – Твоiй порадницi балакучiй язика вирвали, щоб не патякала, чого не слiд.

А тобi, княгине, як будеш такi поради слухати, велю вуха зуздром вирвати. Бо не те слухаеш, Соломонiе Сабурова…

– Тебе лиш слухати одного буду, володарю мiй…

І княгиня вперше за роки спiльного життя з князем з острахом на нього глянула, впала перед ним на колiна, прощення просила. Присягалася бiльше не слухати тих бiсiвок.

– Гаразд, – князь охолов. – Вдруге тебе прощаю. А втрете, як будеш отаке слухати, голови можеш позбутися!

Соломонiя знала: це не пуста погроза, слова свого великий князь завжди дотримувався… Та ось лихо, i ненавидiти теж умiв.

Сьогоднi янгол, а завтра – бiс. А ти, Соломонiе, крутись, щоб i янголу догодити, i бiсовi теж.

В останнi роки Соломонiя раптом почала захоплюватися ляльками, виготовляла iх, бавилася ними – в дитинствi так ними не захоплювалася. Щось вирiзала – голову, тулуб, ручки-нiжки, – зшивала двi половинки, наповнювала те ганчiр’ям, i в неi виходили якiсь маленькi ганчiр’янi дiтки.