Олена – вершниця зі списом

Часто вона дивилася на Сулу i чула, як по той бiк десь iржуть конi – то або половцi готувалися до нападу, або русичi готувалися… теж до нападу. На половцiв. Чи захищали своi краi. І було, як у «Словi о полку Ігоревiм»:

За Сулою iржуть конi,

У Киевi слава дзвонить…

Інодi Оленка й серед ночi схоплювалась.

– Мамо, мамо… Я боюся. За Сулою конi iржуть… Ти чуеш, мамо?

– То тобi приснилося – от i вчуваеться. Менше задивляйся на ту Сулу, бо по той бiк i справдi завжди iржуть половецькi конi. Іржали.

Але то було давно-давно, як тебе ще й на свiтi не було. Сьогоднi половцiв уже нема за Сулою. Русичi iх розбили.

– Половцiв, кажеш, немае, а половецькi конi – послухай – за Сулою iржуть. Га? Чому вони ще iржуть, мамо?

– А тому… Вороги та недруги у Русi водяться, водяться i нiколи не переводяться… Бо як же без них, без ворiженькiв…

Чого-чого, а ворогiв на Русi завжди вистачало.

Рiзних.

Хоча ворог – це завжди ворог, i вони мало чим один вiд одного вiдрiзняються. Бо ворог – це той, хто перебувае у станi ворожнечi, бореться з ким-небудь; недруг, супротивник…

Вороги бувають внутрiшнi та зовнiшнi.

Зовнiшнiй ворог – той, хто зазiхае, нападае на краiну ззовнi, порушуючи ii кордони…

Внутрiшнiй ворог не особливо вiдрiзняеться вiд зовнiшнього (щоправда, це ворог завжди свiй, рiдний). Коротко кажучи, вiн не гiрший i не кращий за зовнiшнього… Хоча… Може й гiрший, адже руйнуе не чиюсь краiну, а свою, зсередини.

На Русi нiколи не бракувало нi внутрiшнiх, нi, тим паче, зовнiшнiх ворогiв.

І приходили на Русь вони з давнiх-давен. Можна сказати, споконвiку. А це слово означае, що з найдавнiших часiв, здавна, з давнiх-давен, одвiчно.

Були хозари – «надiйнi» вороги Русi, були варяги, приходили печенiги – останнiх раз i назавжди вiдвадив князь Ярослав Мудрий. На мiсцi, де 1036 р. бiля мурiв Киева було розбито печенiгiв, Ярослав велiв спорудити храм – тепер це знаменита на весь свiт Софiя Киiвська.

Але як святе мiсце не бувае порожнiм, так i Русь нiколи не лишалася без ворогiв.

Швидко мiсце розбитих печенiгiв зайняв iще грiзнiший ворог – половцi. Вигнати iх пощастило лише Володимиру Мономаху, хоч i пiсля того вони ще довго час вiд часу вчиняли спустошливi набiги на Русь.

Але надiйного миру не було, хоча частенько бував передих, коли военнi дii змiнювалися примиренням на якийсь там час. І тодi укладали шлюби. На половчанках були жонатi сини Володимира Мономаха Юрiй (Долгорукий) та Андрiй.