Смерть Атея (збірник)

Нового раба пiдвели до домашнього вогнища, господиня – вiд неi так запаморочливо пахло, – щось швидко говорячи, висипала, як i велить iхнiй звичай, на голову раба сушенi фiнiки та фiги. Цим вона прилучала його до домашнього культу богiв, просила iх, щоб нова покупка приносила вигоду. Потiм господар вiдвiв Орiка в кiмнату для рабiв-чоловiкiв, там його коротко постригли (коротка стрижка вiдрiзняе рабiв вiд вiльнонароджених, котрi носили довге волосся), дав йому куций плащ, шапочку iз собачоi шкури (кене) i двi баранячi шкури, зшитi разом – для спання i для вкривання.

Насамкiнець дали ячний коржик, жменьку часнику i фiг. Господар, тикаючи раба в груди бiлим пещеним пальцем iз золотим перснем, сказав, звертаючись до своеi покупки:

– Ти есть скут… Тебе вiднинi будемо звати Скутом. Я заплатив за тебе великi грошi, тож мусиш трудитися чесно, добросовiсно i… багато-багато трудитися. Все життя трудитися. Тобi ясно, Скут, що говорить твiй повелитель?

Орiк все зрозумiв – що ж тут неясного? – але не озвався, а, зцiпивши зуби, вiдвернувся.

У бiлому свiтi поменшало на одного вiльного i побiльшало на одного раба.

А мужу твоему вже насипали у степу високу могилу

Скiф може загинути в чужих краях (часто й гине там, бо пiвжиття його в походах минае), i в чужу землю тiло його може лягти – тiловi все одно, де зотлiвати, а ось душа нiколи з чужим краем не змириться. Здолае будь-якi вiдстанi, прилетить у рiдний край i никатиме там, як неприкаяна, шукаючи собi пристанища.

Шукатиме i не знаходитиме, i ночами жалiсливим птахом квилитиме побiля людей, прохаючи в них притулку, засмучуючи iх i лякаючи.

Як злим був ii господар за життя – шкодитиме живим, як добрим був… Нi, душа доброго чоловiка не повинна поневiрятися без притулку, живi мусять iй збудувати вiчну оселю, де б вона поселилася назавжди. А втiм, i душi недоброго чоловiка теж треба спорудити вiчну оселю, – щоб не мстила живим.

Вийде, бувало, вранцi кочовик iз шатра, зiтхне:

– Всю нiч кричав i кричав якийсь птах… Не iнакше, як чиясь неприкаяна душа в степу блукае, притулку собi шукае.

Треба для неi насипати могилу, добрий був чоловiк за життя чи нi, а душi його варто допомогти. Та й нам буде спокiйнiше…

Тож i звичай був у скiфiв: якщо хто з них (особливо коли знатний, славетний воiн, вождь чи старiйшина) не повертався з походу, i тiло його залишалося в чужiй землi, то в рiдних степах готували для його душi вiчну оселю – насипали символiчну могилу.