Смерть Атея (збірник)

І для душi Орiка теж було вибране мiсце на узвишшi.

І зiбралися воiни скiфського царства Атея на чолi з своiми вождями, старiйшинами i знатними людьми.

І чекали вони царя.

Атей примчав у супроводi охоронцiв, чорна голова його непокрита, лице теж чорне, змарнiле, але суворе i непроникливе. Був цар, як завжди, в простому вбраннi скiфського воiна, збруя його коня i зброя були покритi всього лише срiблом. Владика повiльно зсунувся з коня. Нi за жодним iз своiх синiв так Атей не жалкував, як за найменшим своiм, за Орiком, за Атейченком своiм.

Та що тепер… Боги розпорядилися по-своему i забрали його сина в небесну Скiфiю. Трапилось це восени, а зараз уже весна, а про Орiка так бiльше нiхто й не чув. І тiла його нiде не знайдено. Щоправда, спершу була сподiванка, що Орiк потрапив у полон до котрогось iз тамтешнiх племен. Тож Атей всюди розiслав своiх людей з повелiнням не торгуючись викупити сина, якщо вiн у неволi. Як завжди, коли скiфи починали переговори про викуп знатного з полону, словом, що виручало, було «зiрiн» – золото. Та цього разу i зiрiн не допомiг. Нi з чим повернулися царськi посланцi – нiхто й нiде в пониззi Істру не тримав у себе царського сина. Бранцi були, серед них i скiфи траплялися, але все то простi скiфи, а щоб царський син… Нi, тамтешнi племена про такого i не чули…

Ось тодi Атей, згнiтивши серце, переконався, що сина на цьому свiтi немае, коли навiть золото не змогло вiдшукати його слiд. Десь у якiйсь iз сутичок полiг Атейченко зi своiм загоном, а хижi звiрi, певно, й тiла iхнi порозтягували… Недарма ж бо сказано: степи хоч i рiвнi, а людина у них зникае, як на днi морському…

І лунае в степу врочисто-скорботне:

– Тут на вiки вiчнi буде оселя для душi мужнього i знатного скiфа на ймення Орiк, котрий полiг у чужiм краi.

У колi, викладеному бiлим камiнням, поставлено горщик, на великiм дерев’янiм тарелi покладено тушу барана, а поруч – нiж, глиняний кухлик i амфора з вином.

І всi взялися за руки i утворили велике коло, в центрi якого було вибране мiсце для вiчноi домiвки.

Тримаючись за руки, вигукували:

– Кличемо тебе i запрошуемо, душо Орiка!

І затихли, сторожко прислухаючись. Раптом у степу заквилив птах.

– Чуе, чуе нас душа Орiка, – загомонiли. – Вона поруч, вона повернулася в рiднi краi.

І тодi наперед ступив старий скiф, здiйняв руки до неба.

– Йди до нас, душе Орiка, – вигукнув вiн у небо. – Йди, не блукай у степах, ми спорудимо тобi вiчну оселю.