Смерть Атея (збірник)

Того лiта врожай на новiй нивi був щедрим, батько, коли хлiб зсипали в зерновi ями, i радiв, i зiтхав. Радiв, бо хлiбець добрий, як же такому хлiбовi не радiти – чисте золото! А зiтхав, бо приiдуть саi – царськi скiфи – i заберуть собi половину врожаю. Заберуть i слова у вiдповiдь мовити не дадуть.

Того лiта за даниною в iхне поселення приiхав молодший син царя Орiк. Як побачив вiн Донiю у вiнку, так i заусмiхалися його чорнi очi.

– А ходи-но сюди, пташко! Ти з чийого це гнiзда випала?

Злякавшись, Донiя кинулась тiкати, блискаючи засмаглими тугими литками й лопочучи простесеньким, вигорiлим на сонцi платтячком, та царевич ii наздогнав, за руку схопив.

– Чия будеш, прудконога?

– А про те знають мiй батько та моя мати, – осмiлiвши, Донiя навiть зважилась глянути в його чорнi блискучi очi, повнi смiшинок-веселинок, i тi очi видались iй добрими.

– І я хочу знати! Бо ти менi до вподоби.

Донiя зашарiлась – i це говорить iй, дочцi простого хлiбороба, сай? Та ще й царевич? Вiдповiла батьковими словами:

– Але ж ми простi, ми люди Таргiтая.

– А ми – Геракла! – вигукнув вiн наче погордливо. – Але скажи менi – яким ти богам молишся?

Загороджуючи iй дорогу, царевич грався трихвостою пугою, поляскував нею себе по халявах червоних сап’янцiв. Вiн був молодий, майже юний, борiдка рiденька, стрункий, тонкий i високий.

– Гойтосiру… – прошепотiла Донiя. – Та ще добрiй матерi, котра посилае нашим нивкам дощi.

– А я – Аресу! Скiф без Ареса не скiф!

– І без Гойтосiра скiф жити не може.

– Твоя правда, – погодився царевич. – В пiтьмi жити неможливо. Вiднинi я дякуватиму Гойтосiру – це вiн тебе подарував менi.

Ось так вона, дочка простого хлiбороба, котрий належав до людей Таргiтая, в шiстнадцяту свою весну негадано стала жоною скiфського царевича iз роду саiв. За шiсть рокiв, що прожила в його шатрi, народила йому трьох синiв. А на сьоме лiто цар Атей пiшов у похiд за Істр i далi. І загубився слiд ii Орiка у тих краях.

Як iшов до гетiв за даниною, Донii казав: чекай, я хутко з добром повернуся… Не повернувся. Нi вiн, нi його загiн. Недарма ж скiфи кажуть: ходить вовк до отари, бере овець, але й вовка, бувае, що беруть…

І збагнула Донiя: одне життя ii закiнчилося, а друге мае ось-ось розпочатися. З острахом чекала приходу Гелона. Навiть увi снi ii жахав старший син царя i спадкоемець його царськоi гривни. І ось – дочекалася. Прийшов Гелон.