Смерть Атея (збірник)

Задравши дишла в небо, великими колами стоять повстянi кибитки – скiфськi хати на дерев’яних колесах. На кожному дишлi спалахують проти сонця прикрасами вуздечки. А ближче до кибиток висять пропахтiлi кiнським потом рiзнобарвнi повстянi чепраки – просушуються, провiтрюються.

Вершники – iх десять тисяч, гордiсть Атея, його незборима сила, швидка, як вiтер, i разюча, як блискавицi, – десятники, сотники, тисячники i рядовi воiни без шоломiв i панцирiв лежать на сухiй спеченiй землi в тiнi похiдних кибиток.

Граючись трихвостими пугами, лiниво слухають, як лементують голосистi та язикатi iхнi жiнки в барвистому вбраннi, в квiтчастих спiдницях чи й у шароварах. Чорноокi, бiлозубi, грудастi й пишнотiлi, засмаглi до чорноти, iм уже нiпочiм анi пекуче сонце чи зимовi холоди, анi спопеляючi суховii, голод чи хвороби. Пiдошви iхнiх босих нiг так затвердiли й ороговiли, що на степову гадюку скiф’янка наступить ногою, розчавить ii, а та безсила прокусити загрубiлу й затвердiлу пiдошву. Але й дiтей вони народжували здорових, мiцних, витривалих, непiдвладних спецi, холоду та голоду, тих дiтей, котрi спершу вчаться iздити верхи на степових конях, а вже тодi – ходити по землi. І та дiтлашня, одна одного менша, чорна вiд сонця та бруду – галасуе в таборi чи не найзавзятiше вiд усiх… Прислухаючись до лементу, вершники знiчев’я передрiмують гарячий полудень в тiнi кибиток. Квапитись нiкуди. Де зупиниться Атееве вiйсько, де пiдуть бойовi конi на пастiвник, а вершники до кибиток iз сiм’ями, там i iхня домiвка. Про далеку звiдси прабатькiвщину, що залишилася там, на сходi, в межирiччi Борисфену й Танаiсу, де й нинi кочують родичi, вже почали забувати. Тепер батькiвщина тут, на правобережжi нижнього Істру, де й сини iхнi народилися й повиростали, i вони постарiли в походах та сутичках.

Бiля шатра владики стоiть розкiшне шатро його молодшого сина Орiка, далi шатро першого царського радника Котiара, за ними йдуть багатi шатра найзнатнiших вождiв Авхата, Паралата, Лаксакiса, Савла та iнших… Табуни iхнi пасуться неподалiк царських табунiв.

А ще далi, аж ген в долинi й до самого обрiю стало табором, по родах, племенах i краях, пiше воiнство Атея – двадцять тисяч прудконогих, витривалих i цiлких лучникiв. У кожного по сiм чи десять десяткiв оперених стрiл в горитах. Зiр стомлюеться порахувати кибитки, шатра, юрти чи й просто куренi, сплетенi з очерету чи хмизу.