Смерть Атея (збірник)

Пiдкоривши собi вождiв, Атей бiльш як пiввiку тому об’еднав племена, i звiдтодi всi племена i вождi славили тiльки Атея.

Цар легко зiскочив з коня, вiддав конюху повiд, а сам попрямував до бiлого шатра – високий, худий, кiстлявий, з гострим носом i гострою чорною бородою. Йшов, знiчев’я похльоскуючи себе по халявах сап’янцiв трихвостою пугою. Зненацька, нi до кого не звертаючись, неголосно сказав:

– Гелона до мене!

– Царевича Гелона до Батька усiх скiфiв! – гучно крикнув сотник. Десятник, прихопивши кiлькох вершникiв, круто повернув коня i помчав з кочовища – старший царський син своiм стiйбищем стояв окремо вiд батька.

В шатрi царя низьким поклоном зустрiв його найдовiренiший слуга, постiльничий Ар – немолодий, сивий скiф, теж iз знатного роду, котрий все свое життя присвятив царевi i тому користувався у скiфiв великим пошануванням та впливом. Слуга взяв з царськоi руки трихвосту пугу i повiсив ii бiля входу. Атей зняв через голову башлик, що телiпався в нього за спиною, кинув його Ару, потiм розстебнув пояс з горитом та мечем, теж вiддав слузi.

Ар почепив пояс на списi, що стирчав бiля входу в шатро. Атей важко опустився на м’який килим, сiв на праву зiгнуту ногу. Метнувшись, Ар пiдсунув йому пiд лiву руку кiлька оксамитових подушок.

– Бузату? – по хвилi запитав слуга.

Атей, думаючи свое, кивнув. У правому кутку шатра висiв холодний запотiлий бурдюк з козячоi шкури. Ар зубами витягнув затичку, наточив у бронзову чашу бiлого напою, що пiнився й пузирився.

З чашею в руках пiдiйшов до владики, гречно, намагаючись не намочити в бузатi вуса, надпив з чашi, втерся долонею i лише тодi протягнув чашу Атею. (Кожний, хто пiдносив що-небудь царю – iжу чи питво, мусив те спершу пробувати сам на очах у царя. «Може, тому я так довго й живу в цьому свiтi, що iм i п’ю лише пiсля когось», – в хвилини вiдвертостi любив говорити владика.) Атей не поспiшаючи випив напiй, що враз освiжив i збадьорив його, вiддав слузi чашу.

– Вiд Орiка вiстей не чути? – поспитав ледь чутно.

Ар заперечливо похитав головою.

Атей зусиллям волi прогнав недобрi передчуття i махнув рукою. Кланяючись, Ар визадкував з шатра. Зоставшись сам, Атей розстебнув куртку (пiд нею на малиновому поясi, що пiдтримував штани, висiв у легких шкiряних пiхвах короткий i кривий нiж з широким лезом i рукiв’ям iз слоновоi кiстки – з ним цар нiколи не розлучався, навiть вночi), зiтхнув полегшено i тiльки тодi вiдчув, як стомився за довгий день.