Смерть Атея (збірник)

Тебе б лише вiдгодувати та зодягти гарно – цiни б тобi не було. Але – борги за шию душать, мушу тебе продати, бо iнакше сам дулом стану, мене тодi продадуть, а дiтлашня вся в рабство пiде. То краще ти одна. Порятуй нас, дочко, i зла на нас не май.

…Фiю купив грек Гiппiй. Афiнський купець. Маленький, лисий, напрочуд меткий i жвавий. Все, що не бачив – людей, худобу, речi – до всього вiдразу ж прицiнювався. Був упевнений: у свiтi все продаеться i все купуеться. На тiм i свiт стоiть.

Гiппiй щолiта приiздив у Фракiю, скуповував у розорених селянських сiм’ях дiвчаток та хлопчикiв.

Живий товар переправляв в Афiни i там, на невiльницькому ринку, перепродував втричi дорожче – спiввiтчизникам, а також перським чи македонським чи ще якимось там купцям. А перепродавши, по веснi знову збирався у Фракiю i закупляв за безцiнь нову партiю хлопчикiв та дiвчаток.

«На мiй вiк дiтей у Фракii вистачить, – часто казав торговець малолiтнiми рабами. – Ще й синам моiм залишиться, Фракiя плодюча».

Синiв своiх Гiппiй теж навертав до работоргiвлi. З того й жив. І навiть багатим став – в Афiнах мав пишний дiм з бiло-рожевими мармуровими колонами, а за мiстом кiлька маетностей, безлiч рабiв. І був вельми шанованим в Афiнах купцем, поважним громадянином.

Потрапивши в Афiни, Фiя швидко забула свою далеку, бiдну i назавжди втрачену батькiвщину. Тiльки й пам’ятала випалену сонцем рiвнину, пологi пагорби на обрii, нивки з жовтою пшеницею. Та ще поселення, у якому народилася, – розкиданi там i тут хатки, мiж якими кривуляли стежки, де-де огорожi, викладенi з камiння, загони для худоби… Та ще запам’ятала, як ii везли, запам’ятала три повозки з дiтлашнею… А у вухах ще й досi стоять дитячi крики.

Грек Гiппiй метався i намагався розрадити малолiток. Навiть ласощi давав.

На Фiю вiн звернув особливу увагу. Дiтей з тiеi партii перепродав швидко, а ii лишив. Для чогось берiг. Годував добре, не кривдив. Навчав ii гарним манерам та все бiдкався, що вона довго не поправляеться… Часто оглядав ii голу, мацав руки, ноги, стегна, груди, живiт.

Вiдходив, милувався нею – висока, гнучка, тоненька. Чорнi, як вогонь, очi. Скрадлива хода. Захоплено цмокав язиком. Але не чiпав, бо, певно, гадав на ii дiвоцтвi заробити.

Оглядав руки, довгi тонкi пальцi з видовженими нiгтями. Радiв, що в неi видовжене, благородно-вродливе лице.

– Не могла така дiвчинка народитися в сiм’i селюка! – вигукував уголос i цмокав язиком.