Смерть Атея (збірник)

А втiм, цар брав з вождiв та пародантистiв, а тi в свою чергу брали з простого люду. Давали «добровiльнi дари» селяни ще й грабiжникам, любителям легкоi наживи, котрi на прудких конях налiтали на села – грабiжниками здебiльшого виступали вождi сусiднiх фракiйських племен, чи й, досить часто, сам цар. Коли вiн iз загонами вершникiв i порожнiми повозками з’являвся в краю того чи iншого племенi – мусили давати. Добровiльно. Інакше де ж твоя гостиннiсть та щедрiсть душi? А втiм, не даси – цар сам вiзьме, а тодi буде гiрше.

А земля родила все менше й менше, загони для худоби порожнiли, села обезлюднювали. Коли припiкало, коли нужда заганяла в безвихiдь, закладали едине свое багатство – землю.

Заклав свою нивку i батько Фii. З боргами вiн розплатився, але змушений був тепер за той заклад вiддавати позикодавцю одну шосту свого врожаю. Минуло неврожайне лiто, потiм ще одне, батько заплутався в боргах i змушений був позичати ще i ще. Одночасно росла й частка врожаю, яку вiн вiддавав кредитору.

Виходу вже не видно. Вiддавши майже весь урожай, сiм’я жила надголодь. А тут зима. Хоч вовком вий. Тодi батько взяв грошi пiд заставу своеi особи i членiв сiм’i. Це була вiдчайдушна i остання спроба виплутатися з боргiв. Не виплутаешся – станеш дулом. Залежним вiд свого позикодавця, його рабом. Чи майже рабом. Вiн продасть свого позичальника i його сiм’ю в рабство, а землю забере собi. Так траплялося не раз. І нiхто не порятуе, бо кожний комусь щось та винен. І той, хто став дулом, у вiльнi громадяни вже не повертався.

І тодi батько зiбрав дiтей i сказав, нi до кого не звертаючись i нi на кого не дивлячись:

– Когось iз вас я мушу продати на чужину.

Дiти – дрiбнота, одна одного менша. Злякалися, почали ревти. Ховалися одне за одного. Батько не прислухався до iхнього крику. Кричи не кричи, а все одно когось треба продати – виходу не було. Пильний батькiв погляд зупинився на Фii, старшiй своiй, первiстцi. Їй уже виповнилось тринадцяте лiто. Витяглась, як лозина, гнучка, в’юнка, личком гарненька, однi очi – великi, чорнi, не по лiтах серйознi та розумнi – чого вартi.

Груденята тiльки-но проклюнулись. Чорне волосся аж до плiч.

– Доведеться тебе, дочко моя найстарша, – зiтхнув батько i геть запечалився. – Ти вже на мене зла не май – безвихiдь. Боги тому свiдками. А коли кажу неправду, хай громом мене поразить Бендiда. За тебе греки бiльше дадуть, як за iнших моiх дiтей. Ти мовби й не селянка на вигляд.