Смерть Атея (збірник)

І разом вам нiколи не бути.

– Краще смерть, анiж таке чути!

– Почекай, не гарячкуй! Старших треба слухати доти, доки вони не закiнчать свою мову. Що я хочу сказати? Разом вам нiколи не бути, якщо ти…

– Я готова на все, аби разом з Іолаем…

– Вже те, що я придiляю тобi, своiй рабинi, стiльки уваги, про щось та говорить. Я хочу тобi добра. І ти матимеш все, якщо виконаеш мое завдання. І тодi я вiддам тебе за Іолая. Хоча завдання, затям, нелегке. Навiть важке, дуже важке. Але й плата за нього велика: воля та Іолай, твiй коханий.

А тепер слухай мене уважно…

Де був Фiлiпп ранiше зi своiм дарунком?

Атей чистив свого коня.

Це був не звичайний, низькорослий, скiфськоi породи, непоказний iз себе, хоч i витривалий кiнь, а придбаний за золото десь на сходi, у персiв, високий, породистий, чистокровний скакун з гнучкою шиею, золотисто-осяйний. Ним Атей особливо дорожив. Кiнь – гарячий i рвiйний – нетерпляче перебирав тонкими ногами, високо закидав красиву голову, тупцявся.

Пирхав i кудись поривався, ловлячи губами й чутливими нiздрями гiркуватi од полину степовi вiтри, що залiтали в кочовище, кличучи до себе скакуна. Його вуха, що так i ходили, вловлювали далеке вiдлуння кличного iржання молодих кобилиць у степу, збуджуючи перського чистокровного коня, вiдбираючи в нього спокiй.

– Почекай, скоро в похiд пiдемо, там полiтаеш степами широкими, – лагiдно гомонiв до нього цар. Вiн тримав коня однiею рукою за вуздечку, а другою, стиснувши шматок бiлоi повстi, витирав лискучi боки, шию, ноги i час од часу позирав на бiлу повсть – чи не забруднилася? Шматок повстi залишався незаймано-бiлим, i це радувало царя – чистий кiнь, доглянутий.

А чистий, сильний i доглянутий кiнь – такий i його господар, кажуть степовики, i кожний ходить бiля коня, як бiля лялечки.

Поляскуючи скакуна по нагуляному крупу i крутих, аж лискучих боках, Атей добродушно бурмотiв:

– Та постiй же, постiй. Не вертись, як дурне лоша.

Будуть у тебе кобилицi, бо хочу вiд тебе вдатних лошат мати. І в степах ще погуляеш, i в битву мене понесеш… Все у нас буде з тобою, конику. От якби менi та ще хто вiку доточив, було б i зовсiм добре. Бо скiльки не живи, а нажитися не можна – такi вони, степи, такий вiн, бiлий свiт…

Кiнь косував на господаря великим вологим оком, у якому видно було частину кочовища i царське шатро з бунчуками, перебирав м’якими чорними губами й тягнувся до Атея.