Смерть Атея (збірник)

Молодiсть швидко знаходить нову втiху… Коли ж з’явилася задумка подарувати скiфському царю звабливу юнку, Антiпатр аж руки потер: кращоi змii за Фiю для цього дiла i не знайдеш – вродлива, i вiдважна, i надiйна. І будь-кому голову закрутить. І заради свого щастя пiде на все. Шкода було ii втрачати задарма – мiг за таку рабиню взяти добрi грошi, але вирiшив не скупитися. По-перше, для державних цiлей пiде Фiя, а по-друге, вiн, Антiпатр, сина порятуе.

Так була вирiшена доля Фii.

Задуманого не вiдкладав. Та й часу на роздуми не мав.

Повернувшись вiд Фiлiппа, Антiпатр вiдразу ж викликав до себе Фiю. Пильно дивлячись iй у вiчi, запитав:

– Скажи-но менi, тiльки чесно: чи обидив тебе хто-небудь в моему домi?

– Нi, – твердо вiдповiла дiвчина.

– І – добре, – Антiпатр помовчав, уважно розглядаючи покоiвку своеi дружини. – Ти росла з моiми дочками, хоч i була покоiвкою. Росла, як знатна.

– Я – дочка фракiйського вождя! – визивно i не без гордощiв вигукнула Фiя.

– Не будемо про це… – стримано мовив Антiпатр.

 – Чия б ти не була дочка, але зараз ти моя рабиня, i я вiльний з тобою робити все, що завгодно.

Фiя зблiдла.

– Заспокойся, зла тобi не бажаю. Але й волю за спасибi не одержують. А волю, напевне, хочеш мати?

– Який раб про це не мрiе, – зiтхнула. – Але воля коштуе дорого.

– Так, дорого, – пiдтвердив Антiпатр.

– Я знаю про це i готова… готова заради волi на все, – вигукнула Фiя.

– Тодi слухай мене. Але те, що я скажу, мусить залишитися мiж нами. Чуеш? Назавжди! (Покоiвка кивнула на знак згоди.

) Так ось: виконаеш мое завдання – все матимеш. І – волю також.

– Навiть… о, боги, я боюся й подумати про це, навiть Іолая?

– Навiть Іолая, – погодився Антiпатр, знаючи, що звiдти, куди вiн хоче ii послати, вона вже назад не повернеться. – Знаю, що ти небайдужа до нього. Тож i постарайся…

– Небайдужа? – вигукнула вона аж обурено i далi говорила… нi, вигукувала: – Та я жити без Іолая не можу! Вiн дорожчий менi навiть за саму волю! Я кохаю його! Вiн у свiтi найкращий, единий! І-iо-ола-ай! – проспiвала нiжно i вся заусмiхалася, i в ту мить навiть Антiпатр позаздрив рiдному синовi – його, Антiпатра, так ще нiхто не кохав.

– Я вiрю в твоi щирi почуття, – заговорив заспокiйливо, з батькiвськими iнтонацiями в голосi. – Вiрю, була б щасливою з Іолаем, сином моiм. Але подумай сама…

– …хто я i хто Іолай?

– Так…

– Я про це думала i думаю. Я… рабиня.

– От i добре, що даеш собi раду, знаеш, хто Іолай i хто ти.