Смерть Атея (збірник)

 – Ти ображаеш нас! Коли ми чимось винуватi перед тобою – покарай нас, тiльки не говори нам того, чого ми i в думцi не маемо.

– Славно, славно, – посмiхнувся батько i зненацька простягнув руку до Гелона. – Дай свою. Ану – хто кого?

Батько з сином, зчепивши руки, почали гнути кожен у свiй бiк. Мить – i Атей зiгнув руку Гелона.

– Ану давай з тобою, – повернувся до меншого.

Довго вони тупцювалися один бiля одного, крякали, сопiли, але нi батько синову руку не зiгнув, нi син батькову.

– Погано, – рiзко сказав Атей Орiку. – Для тебе. Для мене ж добре, я ж бо – древнiй дiд, а ти – молодий. І не змiг. Не годиться, – до Гелона: – А ти – пiддався. Теж не годиться.

– Я не можу гнути руку свого батька, – вiдповiв старший. – Сила менi дана, щоб долати ворожу силу.

– Похвально. Для ворогiв i бережи свою силу, тiльки з батьком бiльше не хитри! – Помовчав, пильно дивлячись на Гелона, i раптом сказав: – Бути тобi спадкоемцем мого царства! А волю свою, як i годиться, перед вiйськом та вождями виголошу.

Гелон затремтiв, опустився на колiна, до батьковоi руки губами припав, сиву голову схилив. Атей поклав йому на голову тверду i суху руку.

– Благословляю тебе iменем наших богiв! Ти старший в роду моему, ти й спадкоемець. Орiк же буде тобi у всьому допомагати. Обнiмiться ж, сини моi, й поклянiться жити у мирi.

Брати обнялися й поклялися жити у мирi.

– От i добре, от i славно, – аж розчулився батько.

 – Днями вирушаемо в похiд. Годi на одному мiсцi сидiти. В царя, який сиднем сидить, царство не росте. А за Істром степи широкi, а фракiйцi зараз ослабленi внутрiшнiми чварами – зручно на них напасти. Дiйдемо аж до моря i там нову Скiфiю створимо. Славно повоюемо за Істром, сини моi, ой, славно.

Атей так довго жив у цьому свiтi, що скiфи були певнi: iхнiй цар володiе таемницею безсмертя.

Вiрив у те i сам Атей.

Збираючись в похiд за Істр, i гадки не мав, що назад вiн уже не повернеться на конi, що йде вiн за Істр i за славою своею, i за смертю своею.

В Заiстрянськiй Фракii, в царствi одрiсiв

У тi далекi часи на Істрi завжди було неспокiйно. На однiм його боцi кочували скiфи, на другiм – фракiйцi. Останнi ходили в лисячих шапках, тож скiфи, коли збиралися в набiги на захiдний берег свого прикордоння, казали: «А збiгаемо до лисячих шапок та нахапаемо у них добра!» І бiгали.