Ярославна

Вже й поiзд весiльний, – казала, як вирок виносила, присуд жахливий, – княжi люди приготували…

Поiзд весiльний княжi люди таки приготували, а Єфросинiя все ще спiвала:

Чи я в батька не дитина була,

Чи я в батька не кохана була?

Взяли ж мене, замiж дали

І свiт менi зав’язали —

Така доля моя!

Гiрка доля моя!

Чи не було рiченьки утопитися?

Чи не було кращого полюбитися?

Були рiчки – повсихали.

Були кращi – повмирали —

Така доля моя!

Гiрка доля моя!

В останню нiч перед поiздкою майже не спала.

Їi наче щось трусило i тiпало. Душа не могла вгамуватися, Єфросинiя, на глупу нiч дивлячись (десь далеко над бескиддям Карпат свiркали блискавицi й ледь чутно гримiли громи), кудись поривалася, щось шукала. Те, що вже неможливо було знайти…

Лише пiд ранок якось змусила себе прилягти, а прилiгши, замовила вiщий сон:

– Живу в Киевi на горах, кладу хрест у головах, – хрестик пiд подушку вона й справдi на сон вiщий поклала, – з ким вiнчатися, з ким заручатися, з тим i за руки держатися…

Шепотiла в пiтьмi спочивальнi (а десь над бескиддям далеких Карпат блискавицi свiркали, громи гримiли, аж до Галича вiдлуння докочувалося), квола свiчечка ледь-ледь блимала…

– Понедiлок з вiвторком, середа з четвергом, п’ятниця з суботою, недiленька-удовиця – який сон менi присниться.

Дай менi, Боже, того повидати, з ким маю вiк вiкувати…

Вiн i приснився, як на часинку заковизла. Той, до кого ii вранцi мали везти весiльним поiздом, на який вже поскладали бочечки з медом, з ким вона мала вiк вiкувати…

Ой, приснився ж, як перед нею уродився.

З’явився увi снi молодик, високий, тонкий станом, голубоокий князь. На головi в нього шолом позолочений у промiннi сонечка сяе, на грудях броня ратника, бiля пояса меч висить. Русi вуса й борiдка, приязнi очi… Стоiть, коня за вуздечку тримае i так ласкаво до неi усмiхаеться…

Єфросинiя й схопилася. Приклала руки до грудей, серденько чомусь сполошено-радiсно пташкою в грудях забилося…

Ой, приснився ж, як перед нею уродився…

Ой, гарний же князь, як намальований – треба хутчiй до нього в дорогу ладнатися, аби з ним вiк звiкувати…

Нянька до спочивальнi iз свiчкою в руках заглянула.

– Княгинько, дитинко, пора.

Єфросинiя намагаеться серце в грудях притримати – ось-ось воно, здаеться, випурхне з грудей…

– Вже… пора?

– Пора, княгинько, пора.