Ярославна

І лунатиме, лунатиме вiчно:

В Путивлi градi вранцi-рано

Спiвае, плаче Ярославна,

Як та зозуленька, куе…

Але це буде потiм, потiм, через роки й роки ii сiмейного життя з Ігорем Святославичем, який стане для неi коханим, любим ладо, а тодi…

А тодi, як визирала з вiконця своеi розкiшноi карети, що ii пильно всю дорогу стерегли-берегли комонники, бачила неоглядну далину – рiки, озера, гаi, лiси-бори, все край iй не знаний i чомусь, як здавалося, гейби ворожий до неi.

Можливо, тому, що край той, десь на пiвнiчному сходi Киiвськоi Русi, на межi з клятою Половеччиною, був iй, галичанцi з-пiд Карпат, незнаним, а вiдтак i чужим.

А вiдтак i ворожим. Принаймнi так здавалося. А може, воно так i було? Вiд iхньоi Сiверщини до кочiвницькоi Половеччини – рукою подати. Доброму коневi хiба то дорога? Тож щодня доведеться чекати лиха i бути готовим до всього – хiба то життя? Ще, чого доброго, захоплять жовтi кочiвники Новгород-Сiверський i поженуть тамтешнiй люд – i ii з ним, – у невiльницькi степи бiля Дону й Дiнця.

Боже, боже, куди вона iде?

Та й самi сiверяни – незнанi iй i дещо загадковi – викликали в неi тодi легкий острах. Бо це тi сiверяни, про яких у «Повiстi минулих лiт» (батько iй ще малiй читав) писано, що вони «жили в лiсi яко i всякий звiр, шлюбiв не мали – ой, нене, нене, куди вона iде! – i ставали на iгрища мiж селами, сходились на тi iгрища, на пiснi й танцi, i тут умикали, тобто викрадали собi жiнок, перед тим змовившись з ними.

А коли хто помирав, творили тризну над ним, а тодi вирубували довгу колоду i клали на ту колоду мертв’яка i спалювали. А пiсля того, зiбравши кiстки, вкладали в малу посудину (вона згодом дiзнаеться – у горщик) i ставили на стовпах при дорозi»…

Вона вже бачила край дороги, якою рухався ii весiльний поiзд, маленькi хатки на чотирьох ногах-стовпах, схожi на хатку на курячих нiжках баби Яги. Їх називали дивно – домовини-стовпи. В кожнiй хатцi – вiконечко. У тi хатки на стовпах-ногах, розказували iй, сiверяни ставили горщик з попелом спаленого покiйника.

Це й були «домовини на путех», як писатимуть лiтописцi.

Їй лячно було дивитися i моторошно на тi хатки з горщиками, наповненими попелом та недогорiлими кiстками покiйникiв.

Бррр! Боялася навiть виглянути з вiконця карети на тi хатки на курячих нiжках, як ото в баби Яги. Ще й вiконця в них. Для чого? Аби покiйники могли з них визирати?

Бачила бiля них i людей.