Ярославна

Першим почав наводити ханiв на Русь – щоб допомагали йому боротися з iншими руськими князями. Вчинивши, як писали давньоруськi лiтописцi, «каiнiв грiх». Недобрий приклад iншим подав. Наче вiн i не руським був, а без-божником-поганином.

Тож iдучи «медовим» поiздом з Галича до Новгорода-Сiверського, колишньоi вотчини Гориславича, Єфросинiя – ще Єфросинiя, а не Ярославна, – бiдкатиметься старшiй дружцi своiй:

– Ой, подружко, ой, дружечко моя, швидше б побачити судженого та дiзнатися – який вiн?

– Знамо який, – дивувалася дружка.

 – Що ж тут i кумекати? Князь вiн.

– Не з князем менi доведеться жити.

– Іншi на твоему мiсцi тiльки й мрiють, щоби за князя вискочити, а ти…

– А я непокоюсь. Хочби Ігор не виявився новим Гориславичем. Бо з таким жити – з горем тужити.

– Цур йому пек тому Гориславичу! Хоч вiн i був дiдом Ігоря твого, та… Що було – те за водою спливло. Тепер на Сiверщинi твiй Ігор старший.

– Так уже й… мiй?

– А чий же ще?!. Поживеш та й побачиш, який вiн.

Всьому свiй час, панночко моя найяснiша. А поки iдемо «медовим» поiздом – хай медово у тебе буде на серденьку. Та ще й на вустоньках… Як приiдемо, не забудь свекрусi до землi вклонитися та й сказати: приймiть мене, мамо, я ваша невiстка…

І весело, хоч виходило дещо сумно, заспiвала (не так, мабуть, до княгинi, як сама до себе):

Ой ти, вишенько, ти черешенько!

Ой коли ти зiйшла, коли виросла?

Єфросинiя, думаючи щось свое, раптом вiдповiла:

А весною зiйшла, лiтом виросла,

На крутiм берегу становилася,

На крутiм берегу становилася…

Далi вони – молода княгинька i ii старша дружка, посхилявшись одна до одноi, спiвали в один голос, тiльки чомусь журно:

На Дунай рiку похилилася.

На Дунай рiку похилилася,

Молода дiвчина зажурилася…

А журитися Єфросинii було од чого, адже назавжди залишала рiдний Галич, родину, для якоi вона вже померла i мала iхати бозна-куди, у нову сiм’ю, аби там заново вiдродитися, але вже з чоловiковим прiзвищем, стати рiдною дочкою в чужих батькiв, забувши про своiх, Богом iй посланих при народженнi.

А може, нових батькiв iй посилав Господь?

Ой ти, вишенько, ти черешенько!

Ой коли ти зiйшла, коли виросла?

А весною зiйшла, лiтом виросла…

А перед внутрiшнiм зором Єфросиньки стояв високий i вабний, тонкий станом юнак – той, що в Галичi якось приходив до неi у сон, – стояв у позолоченому шоломi, в бронi на грудях, з мечем на поясi.