Ярославна

Протистояти такiй силi могла лише об’еднана Русь.

1103 року Святополк киiвський разом iз Володимиром Мономахом, якi сукупно тодi правили Руською землею, зiбралися на раду в Долобську – урочище напроти Киева. Сiли в одному наметi: Святополк зi своiми боярами i Мономах зi своiми. «І почала розумувати i говорити дружина Святополка, – пише Нестор, – що «не годиться тепер, навеснi, йти в похiд», погубимо коней на бездорiжжi весняному. І тодi Мономах сказав: «Дивуюсь я, дружино, що коней шкодуете, на яких орють! А чому не помислите про те, що ось почне орати смерд, i, приiхавши, половчанин застрелить його з лука, а коня його забере, а в село його приiхавши, забере жiнку його i дiтей його, i все майно його? Так, коня вам шкода, а самого смерда хiба не жаль?»

Дружина Святополка на це не змогла нiчого вiдповiсти.

Нiби ж усi були згоднi: треба припиняти мiжкнязiвськi чвари – бодай перед лицем загрози, що ii несли Змii Гориничi зi степу, й об’еднуватись… Але, як вiдомо, дорога до пекла вимощена благими намiрами…

Рiдко про який рiк руськi лiтописцi не пишуть фразу, що вже стала для них звичною: прийшли половцi (поганi), пустошили…

Ось лише побiжна хронологiя iхнiх кривавих набiгiв на Русь в перiод пiсля князювання Володимира Мономаха, який, як ми знаемо: «сокруши главы змеевыя».

Але, як швидко час покаже, хоч i «сокрушив» тi змiевi «глави», проте лише на якийсь там час. Половцi оговтаються i зберуть ще бiльшi сили, ще могутнiшi й численнiшi своi кiннi орди i ще з бiльшим завзяттям ринуться на Русь.

І почнеться на довгi-довгi столiття кривава веремiя на порубiжнi Руськi землi, коли князi воюватимуть iз загарбниками з поперемiнним успiхом.

Лiтопис Руський, березень 1103 року:[11 - Книгу цю писали триста лiт. Дванадцять поколiнь передавали з рук до рук вiкопомне перо. Передавали, щоб закарбувати дiяння давно минулих днiв. Закарбувати словом у пам’ятi тих, що жили.

Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.Книга ця – велетенська iсторична епопея. Подii в нiй розпочинаються з пралегендарного «сотворiння свiту» i закiнчуються 6800 (1292) роком, розгортаючись на землi й на небi, на степових роздолах i на просторах морiв, на всенародних торжищах i в княжих гридницях, в монастирях i тюрмах, в iмператорських палацах i хижках трударiв. Тут двi тисячi дiйових осiб, вiдомих на iм’я i безлiч безiменних.