Ваші пальці пахнуть ладаном

Дочка викладача полтавськоi гiмназii, яку мама колись у дитинствi ласкаво називала «полтавською галушкою». А ви – королева!

– О, нi, ви таки королева! Екрана! Там, на екранi, ваше королiвство! І це кажу вам я, Сашко Вертинський, який нiколи i нi в чому не помиляеться.

Вiн, Олександр Вертинський, i справдi чи не першим назве Вiру Холодну королевою екрана, i цей титул всi пiдхоплять, i вона справдi звiдтодi й по нашi днi утвердиться у своему новому званнi.

– Вiро Василiвно, ви навiть на уявляете, як вам личить…

Вiн не криючись нею милувався.

– Лiловий колiр?

– Так, так, колiр бузку.

– Додайте: полтавського, я ж бо з Полтави. А там такi бузки!

– І в Киевi – а я з Киева родом, – теж росте чарiвний бузок. Лiловий бузок.

– Я зворушена вашою увагою, Сашо, котрий санiтар iз санiтарного поiзда.

– Нi, нi, це я зворушений… Я просто отямитись не можу, що бачу перед собою саму Вiру Холодну, королеву нашого екрана, чарiвну жi-i…

– Ах, облиште! Хоча… мерсi.

Зворушена вашою ласкою i увагою, Сашо, котрий iз санiтарного прифронтового поiзда… До речi, ви ж не за цим прибули – аби похвалити мiй халат лiлового кольору?

– Цiлком доречно, – схопився Вертинський. – Даруйте, Вiро Василiвно. Побачивши вас, та ще так зблизька, я й геть розгубився. Чи, швидше всього, вознiсся у поетичне захмар’я…

– Прошу вас спуститися на нашу грiшну землю.

– Спускаюся, а заодно скажу, чого я до вас прибув. Крiм того, що я щасливий вас бачити, я ще й маю конкретне завдання… Себто прохання. Передати вам листа, що його й привiз вiд…

– Невже вiд… Володi?

Тiеi ж митi в кiмнатi наче зiйшло вранiшне сонечко («Як вона засяяла! І лише вiд згадки про свого чоловiка», – ревниво вiдзначив про себе Вертинський).

– Так, так, вiд прапорщика Холодного. Себто од вашого чоловiка. Прошу, – з цими словами вiн дiстав з-за обшлага шинелi доволi зiм’ятий трикутничок якогось рожевого кольору.

 – Пан прапорщик дав менi його в госпiталi i просив…

– Боже, Володя в госпiталi?

– Для воiна краще потрапити в госпiталь, анiж у полон.

– Та давайте сюди листа, – Холодна схопила трикутничок, гарнi руки ii з довгими виразними пальцями злегка тремтiли.

– Я… я мушу вас залишити. На якийсь час. Аби наодинцi прочитати листа.