Ваші пальці пахнуть ладаном

– Сашо, ви навiть не уявляете, яка я рада вас бачити – живим i здоровим. Хоч i в бiднiй солдатськiй шинелi, яку ви, сподiваюсь, швидко помiняете на фрак. Чи на костюм П’еро…

– Нi, Вiро, це ви навiть не уявляете, як я радий бачити вас! Пiсля фронтових злигоднiв, пiсля всього пережитого, пiсля просякнутих медикаментами купе, переповнених закривавленими бинтами i стогоном та криками поранених, котрi й увi снi кидаються в атаки з багнетами наперевiс, i раптом… Раптом передi мною диво. Незрiвнянна зiрка нашого кiнематографа, нашого нiмого синема.

І чарiвна жiнка, яку менi несила забути. Та й для чого, як ви – найбiльше мое щастя. І я стою перед вами, артист, спiвак, поет i композитор, i до всього ж ще й санiтар. О, Боже, за вiщо менi таке щастя, бачити вас, Вiро? Не знаю, чи й заслужив це щастя у Господа.

– Якщо послав, знацця, заслужив, – вставила з-за спини Глашка.

Але гiсть не звернув на ту реплiку уваги.

– Мабуть, тому менi так хочеться казки. Такоi собi… глупоi, наiвно-дитинноi. І хоч трохи пестощiв.

Невже я iх не заслужив? А знаете, – вiн все ще говорив збуджено, швидко, не спускаючи з неi захоплених i закоханих очей. – Я йдучи… Нi, я летiв сюди на крилах вiд вокзалу i придумав дорогою вiрш. Який присвятив вам. Ви хочете послухати? – Вона кивнула й зашарiлася. – Ось вiн, творiння мое, присвячене вам, зiрко наша!

І продекламував iй вiрш «Я сьогоднi смiюсь над собою…», прочитав у своiй незбагненнiй манерi, злегка i мило гаркавлячи, i водночас наче розiграв перед нею маленьку п’еску (за це вона й любила слухати вiршi у його виконаннi):

Я сегодня смеюсь над собой…

Мне так хочется счастья и ласки,

Мне так хочется глупенькой сказки,

Детской сказки наивной, смешной.

Я устал от белил и румун

И от вечной трагической маски,

Я хочу хоть немножечко ласки,

Чтоб забыть этот дикий обман.

Я сегодня смеюсь над собой:

Мне так хочется счастья и ласки,

Мне так хочется глупенькой сказки,

Детской сказки про сон золотой…

– «Мне так хочется счастья и ласки»… – повторила вона замислено й по хвилi зiтхнула: – Ви тут не оригiнальний iз своiм бажанням, Сашо: кому не хочеться щастя й ласки? Але ви прибули до мене так нагально не для того, аби поскаржитися, чого вам не вистачае?

Та вiн ii, здаеться, не слухав.

Випалив одним духом:

– Як вам личить цей лiловий халат! І взагалi, лiловий колiр. Я неодмiнно це використаю у своiх пiснях… Ви – королева! Так, так, королева!

– Дякую, приемно, але… Я простого роду, Сашо.