Ваші пальці пахнуть ладаном

Ну що ж. Адже ж iз клаптикiв можна зшити, наприклад, ковдру. Чи навiть килим. Правда, вiн буде строкатим, але ж i все життя мое було строкатим, рiзнобарвним.

Згадуючи дитинство, я бачу Киiв. Мiй дорогий, любий Киiв. Яснiше всього я бачу його весною. Ми жили тодi на Фундуклеiвськiй вулицi. Вулиця та пiднiмалася вiд Хрещатика вгору i, дiйшовши до Пироговськоi, мальовничо спускалася вниз, до Єврейського базару. Поруч з нашим будинком було квiтникарство Крюгера, а на протилежному боцi – анатомiчний театр.

Киiв, як вiдомо, розташований на горi над Днiпром, i вулицi його крутi й звивистi.

Дев’ятого березня, за православним календарем на «40 мученикiв», у день мого народження, урочисто й пишно приходила весна. Приходила вона точно у визначений день, нiколи не запiзнюючись i не примушуючи себе чекати. Вона приходила, як добрий господар у свiй старий, забитий на зиму дiм, i вiдразу ж бралася до працi. Вiдкривала вiконницi, очищувала снiг з даху, розкутувала молодi яблунi в саду i наводила лад.

Тепер весна приходить неточно, iз запiзненням, iнодi ii навiть не побачиш, i пора року якось непомiтно iз зими та холоду переходить у лiто.

А тодi…

У нашiй квартирi виставляли подвiйнi рами, перекладенi ватою з дрiбно нарiзаним червоним i синiм гарусом. Обережно виливалися в раковину склянки з сiрчаною кислотою. Вiдклеювались вiкна, i в кiмнати вривався березень! Холодний, що пахтiв ще морозцем, гамiрний, голубий i сонячний.

На вулицi хлопчики пускали по калюжах своi класичнi кораблики з газетного паперу i бiгли за ними вниз з гори…

А повiтря! Боже, що це було за повiтря! Кришталеве, крижанисте, яке вдовольняло спрагу i заливало душу радiстю! Перехожi злегка п’янiли вiд нього, як i всi пiдпилi, робилися добрiшими i м’якiшими, частiше посмiхалися, рiдше супились.

Украiнськi дiвчата з великими очима тицяли в руки букетики синiх i бiлих пролiскiв та фiалок, перехожi купували iх так, як нiби це було невiдворотно i природно, i тiльки цього вони й чекали всю зиму.

Вранцi цього дня кухарка Наталка приносила з базару теплi, тiльки-но випеченi «жайворонки» зi складеними крильцями i з чорними родзинками замiсть очей, i казала:

– Ну, паничу, вiтаю вас!

Потiм з маленькоi кiмнатки-конури, вiдгородженоi вiд парадноi передпокоем, висовувалась глуха тьотя Соня – третя i найстарша з маминих сестер.