Ваші пальці пахнуть ладаном

– Ти двiечник! – суворо говорила вона.

А якщо я все ж таки вивчав уроки, все одно наказувала:

– Повторюй пройдене!

– Вчи далi!

Тобто я був прикований до пiдручникiв, як каторжанин до ядра, i виходу не бачив нiякого.

«Вчи не вчи – рятунку немае!» – думав я i став обдурювати ii i манкiрувати навчанням. У задачник Євтушенського, наприклад, я клав яку-небудь цiкаву книжку – «Таемничий острiв» Жюля Верна або «Вершник без голови» Майн Рiда. Вдаючи, що я вчу, я бубонiв щось уголос, щоб тiтка думала, нiби я працюю, i запоем читав тi цiкавi романи.

А в гiмназii у вiдповiдностi iз моiми знаннями йшли одиницi та двiйки.

Дома за такi оцiнтки мене по суботах чекала кара. Тодi я став пiдробляти оцiнки, переправляючи iх на четвiрки й п’ятiрки. Врештi-решт, все це стало явним.

Чоловiк Марii Степанiвни, Іларiон Якович, був загалом добрий i тихий чоловiк, але зовсiм безвiльний. Вiн нiчого не мав проти перебування в його домi «бiдного родича» i нiколи не шкодував грошей нi на оплату мого навчання, нi на мiй одяг, хоч отримував скромне жалування, щось бiля двохсот рублiв на мiсяць.

Але коли рiшуча дружина вимагала екзекуцiй, тихий Іларiон Якович нещадно сiк мене на кухнi козацькою пугою. Цi катування тiльки озлоблювали мене. «Врятувати» мене, очевидно, вже було неможливо. Тим бiльше, що душа моя тяглася зовсiм не до математики, а до мистецтва…

Лежачи ночами на скринi в передпокоi, на грубому солдатському килимi, увесь у синяках, побитий i зневажений, я гiрко плакав i люто мрiяв про те, як я колись обiллю бензином тiтчине лiжко, i як вона буде корчитися у полум’i, i як згорить увесь цей проклятий дiм.

Тепер я, звичайно, дивлюсь на все це iншими очима. Врештi-решт, виховувати чужих дiтей нiхто не зобов’язаний, i я обходився iм, очевидно, в немалi грошi. Спасибi, що хоч не помер з голоду…»

Маленький Сашко заздрив своiй двоюрiднiй сестрi, якiй дозволяли вiдвiдувати драматичну школу Лисенка, йому подобалось слухати спiв кобзарiв та лiрникiв, церковний хорал. Патефони були тодi не у всiх, тож жива музика i сформувала естетичну пристрасть майбутнього артиста.

Але артистом Вертинський стане пiзнiше, а тодi…

«Я виростав вовченям. Почав красти, цупив грошi з комода, вiдкриваючи його ключами, забутими де-небудь, прихоплював дрiбнi речi i продавав iх на товкучцi. За крадiжки мене били ще сильнiше i ще наполегливiше. Але я i далi крав, i як з мене не вийшов злочинець, досi збагнути не можу. За всiма законами логiки, я мусив би стати злочинцем».