Ваші пальці пахнуть ладаном

Але зводити кiнцi з кiнцями навiть це не допомагало. Аби якось утриматися на плаву, береться за будь-яку роботу: продае листiвки, вантажить кавуни, працюе коректором у друкарнi…

І мрiе про Москву. І навiть збираеться туди – в гонитвi «за славою».

«…І нарештi «невизнаному генiю», в купленому на товкучцi, але ще досить пристойному фраку (як пiзнiше зiронiзуе один гуморист – «осетрина не першоi свiжостi»), набрид рiдний Киiв, i вiн подався до Москви – «за славою», а то б за чим iще! Лише в Москвi, вважав вiн, можна з успiхом розкрити своi таланти – ось тiльки якi? Поки що Олександр i сам цього не знав, але здогадувався, що якiсь таланти у нього все ж таки е», – з Інтернет-видання.

У Москву – вiн тодi про це навiть не пiдозрював, – iдуть з усiх усюд всi «невизнанi генii» за славою. І iх там уже зiбралося-назбиралося, хоч санкцiонований вiдстрiл iх влаштовуй! А тут ще й вiн – все з тими самими претензiями – давай йому славу та визнання, бiлокам’яна столице! Та ще й «зореносна».

Їздили туди за славою до нього, iздять i будуть iздити, бо де ж iще стати вiдомим, як не в Москвi, столицi iмперii, «третьому Римi», як колись вважалося. (Але, застерiгали, «четвертому Риму не бувати».)

Подався до Москви – пiдчистивши свiй, куплений на товкучцi фрак, i Олександр Вертинський, чомусь не визнаний у Киевi генiй. Бiльше того, забракований театральним режисером – за вроджену гаркавiсть. Що-що, а грасирував вiн добряче – майже на французький лад вимовляв звук «р».

Москва його зустрiла не те щоб ласкаво, вона взагалi не звернула на нього уваги своеi владичноi – багато вас таких, мовляв, до мене, як галич злiтаеться, i всi – невизнанi генii, а я одна, усiх ощасливити не можу.

Та й нащо менi стiльки провiнцiйних генiiв. Своiх «невизнаних генiiв» у мене хоч греблю через Москву-рiку гати!

Бiльше того, досить швидко виявиться: у Москвi вiн узагалi нiкому не потрiбний! Але духом не впав (iнакше б це обернулося для нього кiнцем), у позу ображеного (все того ж невизнаного генiя), на щастя (iнакше б ми не мали майбутнього Вертинського), теж не став.

Засукавши рукава, вирiшив починати завоювання столицi з нуля. А для цього треба було здобути хоч якусь, але, безперечно, пристойну освiту – вiн був – не рахуючи природного обдарування, – повним неуком. Тож iз азартом, прямо аж iз якимось чи не садистським – мазохiстським точно, – починае свое навчання в кiлькох – вiдразу ж у кiлькох! – любительських гуртках.