Ваші пальці пахнуть ладаном

А Вертинський – артист, спiвак, поет i композитор, що вже тодi за популярнiстю чи не рiвнявся iй, – майже щодня приходив до неi, сiдав на стiлець, зiтхав i мовчки дивився на свою богиню. А потiм читав вiршi, пронизливо-щемкi вiршi, присвяченi iй, серед яких шедевром був той, що починався рядком: «Вашi пальцi пахнуть ладаном…»

Про це i роман…

«Вiра завжди пам’ятала, що це я вперше штовхнув ii на той шлях, на якому iз нiкому не вiдомоi молодоi жiнки вона зробилась кiнозiркою.

Я багато своiх нових пiсень присвячував iй. Якось, пригадую, принiс iй показати свою останню рiч, називалась вона – «Вашi пальцi пахнуть ладаном». Я вже вiддав ii видавцевi до друку i, як завжди, присвятив Холоднiй. Коли я прочитав iй текст пiснi, вона замахала на мене руками:

– Що ви зробили! Не треба! Не треба! Не хочу! Щоб я лежала в трунi! Нi за що!..

Вона дуже розхвилювалася:

– Це смерть! Знiмiть зараз же присвяту!

Пам’ятаю, я трохи навiть образився.

Я зняв присвяту.

…Через кiлька рокiв, коли Вiра Холодна виступала в Одесi, а я спiвав у Ростовi-на-Дону, в номер готелю менi подали телеграму з Одеси:

«Померла Вiра Холодна».

І я до пiснi «Вашi пальцi» вiдразу ж повернув присвяту…»

ВАШИ ПАЛЬЦЫ

Вере Холодной

Ваши пальцы пахнут ладаном,

А в ресницах спит печаль.

Ничего теперь не надо Вам,

Никого теперь не жаль.

И когда Весенней Вестницей

Вы пойдете в синий край.

Сам Господь по белой лестнице

Поведет Вас в светлый рай.

Тихо шепчет дьякон седенький.

За поклоном бьет поклон.

И метет бородкой реденькой

Вековую пыль с икон.

Ваши пальцы пахнут ладаном,

А в ресницах спит печаль.

Ничего теперь не надо Вам,

Никого теперь не жаль…

…А взагалi, правий був той мудрець, котрий якось зауважив: «Кожен з нас – сам коваль свого щастя».

Подумав i додав:

«І нещастя, мiж iншим, теж…»

Частина перша

Рiк 1915-й

Санiтар-доброволець 68-го санiтарного поiзда, що курсував мiж передовою i Москвою

Якось у московськiй квартирi по Ново-Басманнiй, 28 кiноактриси Вiри Холодноi, що вже тодi була шалено популярною, з’явився незваний гiсть: солдат, високий i дуже худий, вiн був в обмотках, що обвисли у нього вiд колiн i до розбитих армiйських черевикiв жовтого кольору – здаеться, англiйських, шинеля рядового висiла на ньому, як на кiлку.