Ваші пальці пахнуть ладаном

Думки обганяли поiзд i вже були в незнаному iй госпiталi, бiля нього, коханого… Як вiн там, Володя ii рiдний? Як, напевне, вiн зрадiв, коли йому принесли телеграму, що до нього iде «галушечка»…

Похитуючись в такт руху поiзда, згадувала, згадувала – а що ще лишаеться в дорозi, та ще вночi, пiд стукiт колiс, пiд спалахи на далеких темних обрiях – Господи, хоч би то була гроза, а не фронт!

Дорога довга, нiч теж довга, вона знала, що не засне, а щоб легше було трястися вночi без сну, згадувала, згадувала…

Посмiхалася сама до себе, коли згадувала… – «галушка»…

Авжеж, у всьому свiтовi бiлому лише одна матiнка ii колись – як вони ще жили в Полтавi – так називала – гай-гай, коли ж то було?

Та чи й було взагалi, а чи то iй мариться-привиджуеться…

Полтава…

«…внизу на блакитному тлi – золота пiрамiда i згорнута у кiльце змiя, яка тримае у пащi свiй хвiст – символ вiчностi…»

Стривай, стривай, що це iй приверзлося? Яка золота пiрамiда, яка змiя, згорнувшись у кiльце, тримае у пащi свiй хвiст?

Згадала… Аж усмiхнулась, як згадала.

«…внизу на блакитному тлi – золота пiрамiда i згорнута у кiльце змiя, яка тримае у пащi свiй хвiст – символ вiчностi…»

Полтава… Як музикально звучить – хоч пiсню спiвай: Полтава, Полтава…

І вона, похитуючись на лавi в купе, все наспiвувала й наспiвувала про себе (душа бажала тiеi пiснi): Полтава, Полтава, Полтава…

«…Всупереч легендам, загадкова Вiра Холодна, – писатимуть вже в нашi днi, – не була нi iспанкою, нi еврейкою, нi циганкою…» Бог iз вами! Цього ще не вистачало.

«Деякi шанувальники, якi зiтхають за предметом свого поклонiння й обожнення, померли б на мiсцi, дiзнавшись, що iхнiй кумир народився не пiд «зоряним небом Аргентини», а в Малоросii, i що за казковий апетит мати звала дочку «полтавською галушкою»…

Бач, яка правда. Дехто був i справдi певний, що таке диво може з’явитися лише «пiд зоряним небом» якоi-небудь екзотичноi Аргентини.