Ваші пальці пахнуть ладаном

)

Змалку Вiрунька вiдзначалася добрим апетитом, була повненькою й пишненькою, тож матiнка ласкаво називала ii «полтавською галушкою».

Ох тi знаменитi полтавськi галушки!

Трудно знайти полтавця (справжнього полтавця!), що тодi, що тепер, який би не любив галушок.

Знаменитi полтавськi галушки! Можна про них i пiснi спiвати, i оди складати i… І панегiрики в першу чергу – так iх любили полтавцi. І пiсень-балад-панегiрикiв – вони цiлком заслуговували. Недарма ж полтавцiв жартома називали галушниками!

Та й що б, здавалося, таке – галушки? Рiзанi або рванi шматочки прiсного тiста, зваренi на водi або на молоцi.

Це була улюблена iжа полтавцiв – iх наколювали на шпичаки, а юшку сьорбали ложкою. Повненькi, пухкенькi, вони йшли за милу душу. Очевидно, й донечка Левченкiв була змалечку повненька, пухкенька, бiленька, як здоба, що ii мати-росiянка i звала на мiсцевий лад галушкою.

– Галушечка ж ти моя, – гуцикала i обцiловувала донечку.

Та й любили Левченки галушки – в Полтавi ж бо жили!

Повнiла й гарнiшала Вiрунька Левченко на полтавських галушках i любила iх – гам-гам (так просила).

Мати ii, корiнна росiянка, опинившись з чоловiком у Полтавi, i сама призвичаiлась до украiнськоi кухнi взагалi, i до галушок зокрема.

Ось так i жили в Полтавi Левченки – Катерина, Василь i маленька Вiруся.

Жили – не тужили, в любовi та злагодi, в тихiй зеленiй Полтавi на березi свiтлоплинноi в кучерявих вербах Ворскли, до якоi часто влiтку ходили на прогулянку.

– Ворскла! – захоплено (на батькiвщинi вiн всим захоплювався) вигукував Василь Андрiйович.

 – Або ще – Ворскло! Давньоруська Ворскол! Найчарiвнiша рiчка Украiни, в лiтописах згадуеться ще за 1105 рiк!

На мiлководдi чи мiж кучерявими вербами задумливо ходили довгоногi i довгодзьобi лелеки. Загледiвши iх, Вiрунька завмирала – захоплена i вражена. Оченята ii ставали аж круглими вiд подиву – як дивилась на лелек.

– Назва Ворскла походить, вочевидь, вiд тюркських слiв ворьс – бiлий i кул – вода. Себто Ворскла – це Бiла вода.

Вона в рiчцi й справдi здавалася бiлою.

– Ворскла – бiла вода! – пiдстрибувала Вiруся i ляскала в долоньки.

На те ляскання лелеки неквапливо повертали голови, здивовано дивилися на мале дiвчатко i знову завмирали, певно, думаючи своi вiковiчнi думи.

– У Ворсклу впадае теж гарна рiчечка Лтава, або – Олтава, – не вгавав батько. – От вiд неi й виникла назва мiста – Полтава.

Тапер лелеки повернули голови на батькiв голос, i здавалось, що слухали його уважно.